Клініко-фізіологічна характеристика заїкання

Логопедія: підручник / МОН України ; ред. М. К. Шеремет. - 2-е вид., перероб. и доп. - К. : Видавничий Дім "Слово", 2010. - 672 с. : іл.


Заїкання – це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, зумовлене судомним станом м’язів артикуляційного апарату (Л. Білякова).

В усьому світі визнано, що заїкання – важка проблема як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Проблема заїкання залишається ще остаточно не вивченою через широкий спектр причин його виникнення, різноманітність клінічних проявів, варіантів перебігу, патологічних реакцій логопата на свою ваду.

Донині немає єдиного погляду на етіологію заїкання. Всі дослідники погоджуються, що у появі заїкання можуть мати значення такі чинники:

  1. Певний вік дитини.
  2. Стан центральної нервової системи дитини.
  3. Індивідуальні особливості перебігу мовленнєвого онтогенезу.
  4. Особливості формування функціональної асиметрії мозку.
  5. Наявність психічної травми.
  6. Генетичний чинник.
  7. Статевий диморфізм.

У разі заїкання зазвичай немає специфічної поодинокої причини, що зумовлює цю мовленнєву патологію, оскільки є потреба у поєднанні низки екзогенних та ендогенних чинників.

Ще Лагузен до причин, що зумовлюють заїкання, відносив афекти, переляк, гнів, страх, травми голови, тяжкі хвороби та неправильне мовлення батьків. І. Сікорський (1880) вперше підкреслив, що заїкання характерне для дитячого віку, коли мовлення ще не сформоване. Значне місце він відводив спадковості, вважаючи психологічні та біологічні причини лише поштовхами, що порушують рівновагу нестійких мовленнєвих механізмів у дітей.

Зарубіжні дослідники серед причин виникнення заїкання виділяли неправильне виховання дітей (А. Шервен); асенізацію організму внаслідок інфекційних захворювань (А. Гутцман); наслідування, інфекції, падіння, переляк, перенавчену ліворукість (Т. Гепфнер, Фрешельс).

Нині в етіології заїкання відмічаються сукупність екзогенних та ендогенних чинників (Н. Власова, В. Гіляровський, М. Зеєман, М. Хватцев, Н. Тяпугін)

На сьогодні виділяють дві групи причин заїкання: ті, що призводять до виникнення його («грунт»), та вихідні («поштовхи»).

До причин, що призводять до виникнення заїкання («грунт»), належать такі:

- Невротична обтяженість батьків (нервові, інфекційні та соматичні захворювання, що послаблюють або дезорганізують функції ЦНС);

- Невротичні особливості заїкуватого (нічні страхи, енурез емоційна напруженість);

- Конституційна схильність (захворювання вегетативної нервової системи, підвищена збудливість вищої нервової діяльності та її чутливість до психічних травм);

- Спадкова обтяженість (заїкання розвивається на грунті природженої слабкості мовленнєвого апарату, яка може передаватись спадково як рецисивна ознака);

- Ураження головного мозку у різні періоди розвитку під впливом багатьох шкідливих чинників; внутрішньоутробних та пологових травм, асфіксій; постнатальних – інфекційні, травматичні впливи за різних дитячих захворювань.

Зазначені причини призводять до затримки мовленнєвого розвитку, до мовленнєвих розладів та розвитку заїкання.

Серед вихідних («поштовхів») виділяють анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні причини.

Анатомо-фізіологічні причини: захворювання з енцефалітними наслідками; внутрішньоутробні та пологові травми, струси мозку; виснаження або перевтома нервової системи внаслідок інтоксикації та різних соматичних захворювань, які послаблюють центральні апарати мовлення: рахіт, коклюш, хвороби обміну, отоларингологічні хвороби.

Психічні та соціальні причини: одночасна психічна травма; тривала психічна травма, або неправильне виховання в сім’ї; розбещеність, виховання «зразкової» дитини, нерівномірне виховання; постійні конфлікти, переживання у вигляді тривалих емоційних напружень; гостра, тяжка психічна травма, соціальні раптові потрясіння, які спричинюють гостру афективну реакцію; неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, порушення звуковимови, швидкий темп мовлення батьків; перевантаження дітей молодшого дошкільного віку мовленнєвим матеріалом, невідповідне до віку ускладнення мовленнєвого матеріалу та мислення (складна конституція фрази, абстрактні поняття), поліглосія; наслідування заїкуватих: пасивне – дитина заїкається мимовільно, коли чує неправильне мовлення, активне - копіює неправильне мовлення.

Науково-теоретичні основи дослідження проблеми заїкання

У міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду під кодом F 98.5 стоїть заїкання, що є диско ординаційним судомним порушенням мовлення. Клінічні прояви заїкання зводяться до розладів плавності, злитності мовлення, темпоритмічної організації. Вони мають форму специфічних заїкань, зумовлених судомним станом м’язів мовленнєвого апарату (Л. Білякова).

Отже, заїкання – це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, спричинене судомним станом м’язів артикуляційного апарату (за Л. Біляковою), але за дослідженнями Ю. Кузьміна та І. Пружан (1974), неможливо виділяти судому як основну ознаку заїкання. Підтвердженням цього може бути наступний факт: під час знімання фільму «Кінорентгенотомографія мовлення в разі розщелин піднебіння» до контрольної групи входив пацієнт, який у минулому мав заїкання. На тлі без судомного і зовнішніх проявів ускладнень мовлення підчас промовлення тестового завдання спостерігалося асиметричне «здуття» м’язів язика, яке охоплювало середню частину спинки цього органу (Л. Пікулєв, Л. Вансовська, 1975). Таке явище було підтверджене і кінорентгенографічними дослідженнями Я. Циммермана у 1980р. вважають, що дефектність мовлення в разі заїкання пов’язана з розладами послідовності артикуляційних рухів. За іншими гіпотезами, моторні порушення у 20% випадків виникають у наслідок уповільненого оброблення слухової інформації в процесі мовлення. Крім того, заїкання пов’язують з особливостями процесу синтезу мовлення, оскільки заїкання спостерігається на початку певних структурних одиниць повідомлення: на початку фрази, синтагми, слова. Зазвичай самі пацієнти говорять про уповільнення, труднощі у доборі слів, репродукування думки вголос, тоді як на письмі вони подібного явища не спостерігають.

Методом дихотомічного сприйняття мовленнєвих сигналів доведено, що вразі заїкання можуть спостерігатися особливості в системі міжпівкульних взаємовідношень під час оброблення мовленнєвих сигналів; ті, хто заїкається, мало відрізняється від інших осіб за кількістю відповідей на ліві сигнали, проте за кількістю відповідей на праві сигнали – значно більше. На основі цих досліджень виявлено певну тенденцію до зниження функціональної асиметрії півкуль. У деяких країнах на основі цих досліджень використовують відповідну методику корекції заїкання.

У разі заїкання порушується не тільки мовленнєвий, а й руховий аналізатор загалом: координація рухів кінцівок з численною кількістю синкінезій і моторною недосконалістю; паралельно виявлено труднощі запам’ятовуванні і виконанні серії послідовних і складних координованих рухів. Спостерігається загальна напруженість, скованість та нестримність рухів. Насильницьки рухи частіше виявляються в ділянці м’язів обличчя. Ускладнення у мовній моториці можуть супроводжуватися додатковими рухами (постукування, смикання головою, закривання очей). Цій проблемі були присвячені дослідження Л. Білякової. Нові дослідження американських учених свідчать про наявність фізіологічних компонентів, що впливають на появу заїкання. Так, виявлено, що скроневі частки головного мозку у тих, хто заїкається, більші за розміром, ніж у того, хто не має цієї вади. Крім того, для заїкання важливим є порушення комунікації, що призводить до психогенної зміни особистості хворого.

Заїкання може мати як гострий психогенно-реактивний, так і поступовий характер.

У подальшому формуються психічні особливості, які виявляються в обмежені мовлення, труднощах у спілкуванні, логофобії. Логофобія зазвичай не залежить від тяжкості перебігу цього мовленнєвого порушення, а є індивідуальною патологічно-емоційною реакцію пацієнта на ваду мовлення.

Психологічний аспект вивчення цієї проблеми пов’язує заїкання з порушеннями системи стосунків, патологічними особливостями адаптації до соціальних умов, які призводять до зміни особистості (В. Шкловський, 1973; В. Ковшиков, 1976; Г. Волкова, 1984; Л. Міссуловін, 1988; Ю. Некрасова, 1992).

Заїкання є одним із поширених мовленнєвих порушень. За данними деяких досліджень, на цю недугу страждають близько 3% дітей і 1% дорослих (Ю. Кузьмін), за данними Л. Міссуловіна – відповідно 2% дітей та 1,5% дорослих.

Співвідношення дівчаток та хлопчиків становить 1 до 3-4 (АРА 2000). Хлопчики частіше, ніж дівчатка, зазнають психічного травмування.

Багато думок існує навколо цього розладу мовлення з приводу причин виникнення заїкання. Так, вважають, що причиною є перенесені емоційні проблеми або стани тривоги і страху. Ця теорія не обґрунтована серйозними доказами (Barlow & Durand, 1999). Зарубіжні дослідники сконцентровували увагу на вивчення сімейних стосунків. Важливу роль у виникненні заїкання відіграють генетичні чинники. Згідно з авторитетними іноземними дослідженнями, спадковість є причиною більше ніж 2/3 (71%) різних випадків вади, а 1/3 (29%) – це результат впливу оточення (Andrews, Morris-Yates, Howie & Martin, 1991). Генетичні чинники, напевно, впливають на мовлення і є причиною його патологічного розвитку, яке відбувається у мовленнєвих центрах мозку (ліва півкуля). Цією біологічною причиною заїкання пояснюються багато клінічних характеристик, зокрема і втрата самостійності та занижена самооцінка (Yovetich, Lesclued & Flicht, 2000).

Проблема заїкання хвилює не одне покоління людей, відображенням цього є численні теорії, які претендують на пояснення його механізмів. Виникнення заїкання пов’язують з певною стадією мовленнєвого розвитку дітей-дошкільників і відносять до віку 2,5-6 років. Цей період збігається з такими періодами:

a) Становлення звукового (фонетичного) складу мовлення, активного засвоєння лексики і граматики;

b) Недостатньо сталого розвитку мовленнєвої функції;

c) Дозрівання багатьох фізіологічних і психічних функцій дитячого організму.

Повністю координація міх трьома відділами периферичного апарату – дихальним, артикуляційним, голосовим – встановлюється до десятинного віку. З огляду на те, що можливість прояву заїкання зберігається до десяти років, профілактика його не має бути ослабленою до цього вікового періоду.

Таким чином, причиною появи заїкання є певна не сформованість мовленнєвої системи. Таке заїкання, як хворобу розвитку, можна назвати еволюційним. Вторинне заїкання симптоматичне, або посттравматичне, зумовлене психотравмою. Відомо, що заїкання – складний симптомокомплекс, який включає особливі психофізіологічні, емоційні та особливі прояви поведінки.

З погляду л. Міссуловіна (1988) і В. Шкловського (1994), заїкання – це стан мовлення, за якого у периферичному мовному апараті дитини спостерігаються судоми різного ступеня тяжкості, тривалості, частоти. Судоми виникають у наслідок невротичних, неврозоподібних станів або органічних захворювань нервової системи і, в свою чергу, спричиняють у дітей вторинні реакції нашарування. Ці нашарування зумовлюють певні зміни особистості і призводять до порушення системи спілкування з оточенням. На тлі органічних порушень виникають судоми м’язів мовленнєвого апарату, які мають різну локалізацію, тип і силу виразності.

Прийнято виділяти два основних типи мовленнєвих судом: тонічні і клонічні.

Тонічні мовленнєві судоми виявляються у вигляді мимовільних багаторазових скорочень м’язів з різким підвищенням їх тонусу, що охоплює кілька м’язових груп. Дитина мовби скута. Рот напіввідкритий або, навпаки, губи міцно стиснуті. Обличча відображує велике напруження.

Клонічні мовленнєві судоми характеризуються мимовільним разовим ритмічним скороченням м’язів мовленнєвого апарату. Дитина зазвичай повторює окремі звуки та склади.

Досить частими є поєднання клонічних і тонічних мовленнєвих судом в однієї дитини.

Локалізація судом: судоми м’язів мовленнєвого апарату можуть виявлятись в усіх його відділах: артикуляційному, голосовому і дихальному. Відповідно ці судоми прийнято називати артикуляційними, голосовими і дихальними. У клінічній картині заїкання трапляються переважно змішані судоми:

1) Дихально-артикуляційні;

2) Дихально-голосові;

3) Артикуляційно-голосові.

Отже, із зазначеного можна зробити висновок, що заїкання – це складне комплексне захворювання, яке потребує різнобічного підходу до лікування. На сучасному етапі корекційної роботи поширений комплексний медико-педагогічний підхід до подолання заїкання.

Клініко-педагогічні спостереження за дітьми, які заїкаються, дає змогу поділити їх на три підгрупи.

До першої підгрупи входять діти, у яких мовлення зненацька переривається повторами різних звуків. За спостереженнями батьків, ці діти заїкаються лише тоді, коли хвилюються. У них порушені моторні механізми мовлення і на заїкання,які виникають під час мовлення, вони не звертають уваги. Мовленнєве порушення найчастіше виявляється під час емоційних реакцій, зумовлених ситуацією.

До другої підгрупи належать діти, які реагують на свою ваду у мовленні. До виникнення заїкання ці діти спокійні, врівноважені, проте з появою заїкання у них з’являються зміни у емоційно-вольовій сфері. Вони стають плаксивими, замкненими, намагаються менше говорити, наявні супутні рухи голови, рук, тулуба, ніг, виражені у легкому ступені. Виникає страх перед мовленням.

До третьої підгрупи входять діти, фізично ослаблені, занадто хворобливі, вразливі, вони бояться темряви, моторно неспокійні, тривожні. З’являється логофобія. Під час мовлення вони дуже хвилюються і частота судом збільшується. Спостерігаються судоми м’язів обличчя, шиї, кінцівок.

Усі ці аспекти треба враховувати, виконуючи корекційну роботу з подолання заїкання.

Фізіологія заїкання

Мовлення – це коловий процес (мал. 10.1). мовленнєве коло утворюють три мозкових мовленнєвих центри (мал. 10.2):

- Центр Брока відповідає за мовлення, кермуючи мовленнєвою мускулатурою;

- Центр Верніке (слуховий центр мовлення) розпізнає власне мовлення і мовлення інших людей;

- Асоціативний центр створює структуру фраз і речень.

Розрив мовленнєвого кола в будь-якому місці руйнує мовленнєвий процес.

Заїкуватість є періодичним розривом мовленнєвого кола, що зумовлює нестабільну його роботу.


Мовленнєве коло

Мал. 10.1 Мовленнєве коло

Мовленнєве коло періодично розривається внаслідок неоднакової швидкості роботи мовленнєвих центрів. Причина цього явища визначається такими чинниками:

1) неоднаковою фізіологічною силою мовленнєвих центрів

- Центр Брока є найсильнішим. Він розвивається першим, коли в дитини з’являються перші мовленнєвоподібні реакції – дитячий лепет;

- Центр Верніке формується пізніше, коло дитина із загального хаосу звуків починає розпізнавати і повторювати прості слова, від яких вона життєво залежна. Наприклад, «мама», «тато», «дай» тощо;

- Асоціативний центр розвивається до 2 років, коли дитина починає вимовляти складні фрази, за які цей центр і відповідає.

Локалізація мовленнєвих центрів

Мал. 10.2.Локалізація мовленнєвих центрів


2) недостатністю неврологічних механізмів синхронізації швидкостей роботи мовленнєвих центрів унаслідок переляку, стресу, перенесеного наркозу або тяжкого соматичного захворювання (див. мал. 10.3).

Нормальна робота мовленнєвого кола

Мал. 10.3. Нормальна робота мовленнєвого кола

Потенційно відмінність між мовленнєвими центрами є в кожної людини, проте захворювання виявляється, якщо вона стає надмірною. Саме тоді з’являється нестабільна робота мовленнєвого кола (мал. 10.4).

порушений стан мовленнєвого кола

Мал. 10.4. порушений стан мовленнєвого кола

Найпоширенішими причинами надмірної відмінності між мовленнєвими центрами є:

a) Особливості медіаторної структури мовленнєвих центрів, що може передаватися спадково;

b) Чинники перенавченої ліворукості, коли центр Брока переміщується з однієї півкулі мозку в другу.

Зовнішня симптоматика захворювання насамперед визначається порушенням центру Брока. З розглядом його синхронізації порушення поширюється на прилеглу рухову зону кори головного мозку (табл. 10.1).

Таблиця 10.1.

Робота центру Брока

Нормальна робота центру

Порушена робота центру

Керування м’язами язика і губ

Спазм м’язів обличчя і піднебіння

Керування гортанню і голосовими зв’язками

Спазм м’язів шиї і гортані

Керування дихальною мускулатурою

Спазм м’язів грудної клітини і т.д.


 

Вгору