Характеристика понять "дислалія", "ринолалія" та "дизартрія"
Результати аналізу наукової літератури з загальної та спеціальної психології (Є.Н. Вінарська, Є.Ф. Соботович, С.Н. Цейтлін та ін.) показують, що у більшості дітей вимова фонем у 4-5 років відповідає мовній нормі. Однак в силу наявності у окремих дітей індивідуальних, соціальних патологічних особливостей розвитку вікова недосконалість утворення звуків мовлення у них не зникає, а набуває характеру стійкого порушення. Вважається, що ведучими недоліки вимови фонем є при таких порушеннях мовлення, як дислалія, ринолалія та дизартрія.
ДИСЛАЛІЯ. Термін «дислалія» був введений у 1827 році професором Вільнюського університету І. Франком. Ним було вжито його для характеристики усіх порушень мовлення, при яких ведучими були недоліки фонологічної складової мовлення. Пізніше цей термін, але в дещо вужчому значенні, почали вживати Р. Шультесс, А. Куссмауль, Гутцман. До категорії дітей-дислаліків вони відносили тих, у яких порушення вимови фонем було обумовлене порушеннями будови органів артикуляції.
У процесі розвитку логопедії як науки трактування цього терміну постійно змінюється. Зокрема, М.Ю. Хватцевим були віднесені до дислалії ті випадки, при яких порушення вимови фонем були обумовлені ураженням периферійних відділів артикуляційного апарату- вадами будови органів артикуляції чи периферійної іннервації цієї частини мовленнєвого апарату. Також до цієї групи відносили дітей, у яких недорікуватість була обумовлена периферійною туговухістю. У 50-х роках в результаті подальших клінічних досліджень, проведених О.М. Смірновою, О.В. Правдіною було дане інше трактування дислалії, зокрема були виключені порушення, обумовлені туговухістю. Зокрема, до даної групи почали відносити дітей, у яких недоліки вимови фонем були обумовлені порушенням будови та іннервації органів артикуляції. В 60-х роках у роботах Б.М. Гріншпун, О.В. Правдіної, С.С. Ляпідєвського спостерігається тенденція до поділу порушень мовлення, при яких ведучими є недоліки зву- ковимови, на дислалію, ринолалію та дизартрію.
На сучасному етапі розвитку логопедії термін «дислалія» хоч і має міжнародне значення, але і надалі немає єдиного трактування. В окремих підручниках та посібниках з логопедії (Т.Б. Філічової, A. Чєвєльової, Г.В. Чиркіної, Л.С. Волкової та ін.) до групи дітей з дислалією відносять усі випадки порушень вимови фонем, обумовлені порушенням будови артикуляційного апарату, зниженням слуху, недостатнім розумовим розвитком дитини (тобто, при розумовій відсталості), а також неправильними умовами виховання дітей в сім’ї. Б.М. Гріншпун до категорії дітей з дислалією віднесено тих, у котрих порушення фонетичного боку мовлення обумовлені вадами будови артикуляційного апарату, а також тими причинами, які не викликають видимих органічних порушень будови артикуляційного апарату - загальною фізичною ослабленістю дитини в результаті соматичних захворювань, затримкою психічного розвитку (обумовленою мінімальними мозковими дисфункціями), пізнім розвитком мовлення, вибірковими порушеннями фонематичного слуху, несприятливим соціальним оточенням, наслідуванням неправильного мовленнєвого зразка.
Групи причин, що викликають порушення вимови фонем у цих дітей і на які вказує ряд науковців, досить різноманітні і не є рядо- покладеними. Зокрема, тут і органічні причини, до яких відносять порушення будови органів артикуляції, мінімальні мозкові дисфункції, соматичні захворювання дитини; соціальні причини, такі як неправильне виховання дітей, неправильні зразки мовлення для наслідування їх дітьми; психологічні причини, такі як порушення фонематичного слуху, зниження фізичного слуху і затримка психічного розвитку. При такому трактуванні недостатньо зрозумілим є поділ на органічну або механічну форму дислалії, причиною якої вважають порушення будови органів артикуляції, та функціональну дислалію, причини якої найбільш різноманітні (психологічні, органічні і соціальні).
Уже між визначенням дислалії та характеристикою дітей із цим діагнозом зустрічаються окремі неточності. Зокрема, у визначені вказано, що дислалія - це порушення звуковимови при нормальному слухові і збереженій іннервації мовленнєвого апарату. А уже в описі цього порушення мовлення у частини авторів (Б.М. Гріншпун, Т.Б. Філічєвої, М.Ю. Хватцева, H.A. Чєвєльової, Г.В. Чиркіної, та ін.) ми знаходимо, що у дітей з порушеннями слуху може спостерігатися дислалія. У якому значенні вживається цей термін, недостатньо зрозуміло.
Недостатньо чітким є також пояснення причин, що обумовлюють дислалію у дітей. Зокрема, окремі науковці (Б.М. Гріншпун, H.A. Че- вельова та інші) вказують, що причиною дислалії може виступати розумова відсталість чи затримка психічного розвитку. Аналіз наукових джерел (В.Г. Петрова, Є.Ф. Соботович та ін.) показує, що результатом порушення інтелекту у розумово відсталих дітей є таке відхилення, як загальний недорозвиток мовлення, який характеризується системним недорозвитком усіх боків мовлення, в тому числі і фонетичного. У такому випадку говорити, що недорозвиток інтелекту виступає причиною, що обумовлює дислалію, а саме ще одного порушення вимови звуків, недоцільно, оскільки порушення фонетичного боку мовлення у розумово відсталих дітей уже входить у структуру дефекту. Воно виступає частиною наявного у них загального недорозвитку мовлення.
М.А. Савченко в результаті дослідження дітей з порушеннями вимови фонем сформульоване протилежне попередньому твердження, що ті вади, які не пов’язані зі зниженим слухом, порушеннями інтелектуального розвитку, рухової функції, з тяжким недорозвиненням у дитини лексичного та граматичного боку мовлення, визначають як дислалію. На нашу ж думку, дислалія все ж може спостерігатися у дітей з розумовою відсталістю та затримкою психічного розвитку у тих випадках, коли у них є порушення будови зубо-ще- лепної системи, губ, язика. Тоді можна вважати, що у розумово відсталих дітей наявне комплексне порушення мовлення: загальний недорозвиток мовлення, обумовлений розумовою відсталістю і ускладнений органічною дислалією.
Л.С. Волковою було виділено 7 груп дітей з недорікуваністю. Причини виникнення були різними:
- затримка фонетичного розвитку;
- як результат соціально-педагогічної занедбаності;
- наявність акустичних порушень;
- недосконалість артикуляційного апарату;
- як наслідок залишкових явищ алалії;
- при стертій формі дизартрії;
- недомовність невротичного характеру.
Аналіз цих досліджень показує, що виокремлюються у групі дітей з недорікуватістю взагалі і дислалії зокрема ті, які не підпадають під визначення дислалія, ринолалія і дизартрія. Це діти, у яких порушення вимови виступають наслідком органічного ураження кори головного мозку (які ще характеризуються як наслідки алалії) чи соціально-педагогічної занедбаності. В обох випадках результатом є виникнення у дітей системного загального недорозвитку мовлення. Порушення вимови фонем у цих випадках є лише однією складовою порушення.
Наявність нерізко вираженого загального недорозвитку мовлення у частини дітей з дислалією була виявлена також М.А. Савченко. її дослідження показали, що у таких дітей поруч з порушеннями звуковимови може спостерігатися первинний чи вторинний недорозвиток фонематичних процесів, наслідком якого є труднощі засвоєння навчального матеріалу з читання і письма.
Аналіз наукових статей O.A. Токаревої показує, що термін «дислалія» також вживається і у значенні «порушення вимови фонем, що обумовлене порушенням нейродинаміки мозку функціональної чи органічної природи». Зокрема нею було визначено, що такі порушення можуть бути обумовлені моторною, сенсорною і сенсо-моторною недостатністю.
На недостатність діяльності певних відділів кори головного мозку (мінімальну мозкову дисфункцію) як на причину, що може обумовити дислалію, вказує Б.М. Гріншпун. Він зазначає, що наслідком порушення може бути три типи відхилення у розвитку фонем: акустико-фонематичний, артикуляційно-фонематичний, артикуляційно-фонетичний.
Мінімальна мозкова дисфункція - термін, який найбільше використовується в нейрофізіології, нейропсихології (Л.C. Цвєткова, А.Л. Сиротюк, Б.М. Семенович та ін.) для означення незначного нерівномірного розвитку окремих мозкових функцій, які не зачіпають інтелекту та розумових здібностей у дітей. Ряд науковців (В.В. Лебединський, Т.Д. Ілляшенко, М.В. Рождественська та ін.) вказують на те, що мінімальна мозкова дисфункція є однією з причин, що зумовлює затримку психічного розвитку і може бути причиною шкільної неуспішності (О.Н. Корнєв, А.Л. Сиротюк, Б.М. Семенович, Л.С. Цвєткова). Є.М. Мастюковою охарактеризовано також особливості прояву мінімальної мозкової дисфункції у дітей з дизартріями. Зокрема, вона відзначає, що у них поряд з порушенням вимови фонем спостерігаються незначні порушення уваги, пам’яті, інтелектуальної діяльності, емоційно-вольової сфери, легкі рухові розлади і сповільнене формування ряду вищих кіркових функцій. Відповідно до поданої характеристики можна припустити, що у цих дітей є і затримка психічного розвитку.
Більшу чіткість у формуванні характеристик дітей з мінімальною мозковою дисфункцією внесло нейропсихологічне дослідження, проведене А.Л. Сиротюк, згідно з яким була створена класифікація несформованості, незрілості чи спотвореного формування мозкової організації. Така класифікація базується на аналізі етапів структурно-морфологічного розвитку дитини і включає в себе шість синдромів. Відповідно до локалізації недорозвитку в головному мозку і проявляються особливості психічного стану у дітей. Виявлено, що лише у незначної частини цих дітей є порушення вимови фонем, які переважно зумовлені дизартрією. У окремих із них спостерігається розумова відсталість. Але у переважної більшості у мних при тому, що в загальному мовлення та мислення відповідає віковій нормі, виявлено емоційну нестійкість, порушення уваги, зниження працездатності, неадекватні реакції на те, що відбувається навколо. Такі особливості психічного розвитку можуть, на наш погляд, бути сприятливими для формування неправильної вимови фонем.
Аналіз різних позицій, що стосуються мінімальної мозкової дисфункції, дозволив визначити, що її наслідком є завжди системний недорозвиток мовлення, що включає не лише порушення звуковимови, але і фонематичних процесів, а також може викликати незначне відставання у розвитку лексичного та граматичного боків мовлення. А тому порушення мовлення у цих дітей буде проявлятися переважно системно, можливо, з певними ускладненнями. Причиною порушень звуковимови у них можна вважати порушення психічних процесів гностико-праксичного рівня, розвиток яких залежить від особливостей функціонування моторних та сенсорних зон кори головного мозку.
Отже, підсумувавши вище сказане, було визначено, що термін «дислалія» на сучасному етапі вживається у значенні «порушення вимови фонем, обумовлене причинами анатомо-фізіологічного і соціально-психологічного характеру. В залежності від причин, що її викликають, дислалія може бути поділена на дві форми: функціональну і органічну».
Узагальнення наукових досліджень показує, що дислалія може бути у дітей простою та складною, тобто проявлятися системно у вигляді не лише порушення вимови фонем, але й у вигляді труднощів контролю за їхньою вимовою, усвідомлення цілісності їх звучання ізольовано і у словах. Для означення цього порушення, на нашу думку, доцільно вжити термін «складна дислалія», що дозволить розмежувати два порушення, які різняться між собою як рівнем складності їхнього прояву, так і причинами, що їх обумовлюють. Таким чином, термін «складна дислалія» може вживатися і у значенні - частковий недорозвиток усіх сторін мовлення, обумовлений порушенням иейродинаміки певних відділів кори головного мозку функціонального чи органічного генезу. Порушення фонемного розвитку г лише одним із вагомих компонентів, що входять у структуру нього мовленнєвого дефекту. За структурою можна виділити два типи порушення вимови фонем при «складній дислалії»: сенсорний і сенсо-моторний (за O.A. Токаревою), або акустико-фонематичний і артикуляційно-фонематичний (за Б.М. Гріншпун). Третій іип порушення - моторний або артикуляційно фонетичний - на нашу думку, відноситься до органічної форми дислалії.
Корекція вимови фонем у дітей з цим порушенням можлива за умови здійснення їх постановки тими ж методами, що і при інших формах дислалії. Проте потребують перегляду умови формування контролю за їхньою вимовою у зв’язному мовленні, особливості діагностики причин неправильної вимови фонем дітьми з цим порушенням та інші питання.
РИНОЛАЛІЯ. На початку розвитку радянської логопедії порушення мовлення, яке ми відносимо на сучасному етапі до ринолалії, підносили до дислалії. Для означення ж назального відтінку мовлення використовувався термін «гнусавість» (М.Ю. Хватцев, 1961р.). Хоч у цей час уже було запропоновано М. Зееманом (1955 р.) порушення мовлення, які супроводжуються гнусавістю, називати «ринофонією». Також дослідження уже тих років показували, що гнуса- ність може проявлятися у вигляді різних порушень тембру голосу.
Перший тип порушення, коли повітря проникало в носову порожнину, було названо «відкритою ринофонією» або «відкритою гнуса- иістю». Другий тип порушення, коли струмінь повітря не проникав в носову порожнину, було названо «закритою ринофонією» або «закритою гнусавістю». Якщо ж було одночасно два типи порушення - і відкрита гнусавість, і закрита гнусавість, то запропоновано вживати термін «змішана ринофонія». У групу дітей з гнусавістю або з ринофонією входили і ті діти, у яких були супровідні порушення артикуляції фонем, і ті, у яких вони були відсутні.
Ринолалія як окреме порушення мовлення була виділена з механічної дислалії в кінці 60-х років С.С. Ляпідевським і Б.М. Гріншпун. В основу цього терміну було покладено два грецьких слова - rhinos - ніс, lаlіа - мовлення. З цього часу розвиток терміну йшов різними шляхами. Його заміняли іншими або підбирали для нього різне трактування.
Зокрема, С.С. Ляпідевський (1969 р.) вказує на правомірність виділення ринолалії як самостійного порушення мовлення з механічної дислалії і застосування цього терміну у значенні дефекту усного мовлення, обумовленого порушеннями будови піднебіння і порожнин носа. Він зазначає, що при ринолалії мають місце поєднання двох дефектів: дислалії (неправильної звуковимови) і дисфонії (порушення голосу, яке проявляється у носовому відтінку - ринофонії).
О.В. Правдіна (1969 р.) розглядає «ринолалію» як гнусавість, яка, на її думку, може проявлятися у трьох варіантах - як закрита гнусавість, відкрита гнусавість і змішана гнусавість.
К.П. Беккер, М. Совак (1975 р.) для означення порушень, при яких спостерігаються зміни назальності мовлення, пропонують використовувати декілька термінів, значення яких у певній мірі крім спільних особливостей містять відмінності. Зокрема, термін «ринолалія» запропоновано використовувати у значенні ненормально зміненої назальності. В свою чергу, ними було конкретизовано терміни «закрита ринолалія», «відкрита гнусавість», «гіпоринолалія», які запропоновано застосовувати у значенні зниженої назальності в результаті порушення прохідності носових ходів і носоглотки; терміни «відкрита гнусавість», «відкрита ринолалія», «гіперринолалія» у значенні підвищеної назальності в результаті збільшеної прохідності струменя повітря через ніс; термін «палатолалія» у значенні особливої форми відкритої гнусавості, яка виникає в результаті вродженого незрощення піднебіння і включає у себе одночасно порушення розвитку мовлення.
А.Г. Іпполітовою (1983 р.) було запропоновано застосовувати окремо термін «ринолалія» виключно у значенні порушення мовлення, яке виражається в розладах і артикуляції, і фонації звуків мовлення.
Результати аналізу наукових праць О.С. Алмазової (1973 р., 2005 р.) показали, що нею для означення порушень мовлення, які супроводжуються гнусавим відтінком, використано два терміни: «ринолалія» - у значенні патологічної зміни тембру голосу та спотвореної вимови звуків мовлення; «ринофонія» - у значенні зміни відтінку, тембру голосу, обумовленого порушенням взаємозв’язку носової порожнини з ротоглотковим резонатором у процесі фонації без порушень артикуляції фонем.
Подібного ж трактування термінів «ринолалія», «ринофонія» притримується і І.І. Єрмакова (1984 р., 1996 р.). Вона вказує, що порушення, яке характеризується тільки збільшенням носового резонансу голосу, кваліфікується як «відкрита ринофонія», а таке, яке включає спотворену вимову фонем - «ринолалія».
В останні роки Г.В. Чіркіною (1989 р., 2004 р.) було запропоноване визначення терміну «ринолалія», як порушення тембру голосу і звуковимови, обумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовленнєвого апарату. Аналіз сучасних наукових джерел О.С. Алмазової теж показує, що причини, що обумовлюють ринолалію у дітей - анатомо-фізіологічні, які виникають на рівні периферичного відділу мовленнєвого апарату і обумовлюють патологоанато- мічні зміни у надставній трубі. Зокрема визначено, що при ринолалії в силу різних причин (при незрощеннях язичка, м’якого і твердого піднебіння; при наявності аденоїдних розростань, поліпів, доброякісних і злоякісних пухлин, хронічних гайморитів, ринітів, викривлення носової перегородки тощо) порушується механізм піднебінно-глоткового змикання. М’яке піднебіння бере участь в утворенні так званого глоткового кільця або піднебінно- глоткової змички завдяки тому, що переміщується назад і вверх до контакту з валиком Пассавант, м’язи ж бокових стінок глотки з обох боків замикають глоткове кільце, а язичок піднімається вверх і остаточно закриває отвір між ротоглоткою і носоглоткою. Було визначено, шо існує тісний функціональний зв’язок між характером піднебінно-глоткового змикання, специфікою функціонування голосових складок та особливостями функціонування дихальної системи. Зокрема визначено, що рецептори м’якого піднебіння і язичка при змиканні з валиком Пассавант передають імпульси в центральну нервову систему, в результаті чого налаштовується система ротоглоткового резонатора, голосові складки та дихальна система. Виявлено, що при напруженні голосових складок і дихальної системи м’яке піднебіння є малорухливим, а при рівномірних коливаннях голосових складок, при дзвінкості голосу та при рівномірності дихання функціонування м’якого піднебіння і язичка є чітким та активним.
Таким чином визначено, що порушення функції м’якого піднебіння і язичка незалежно від причин, що його викликають, призводить до порушення координації діяльності енергетичної, генераторної і резонаторної систем організму, до зниження регулюючого впливу центральної нервової системи на забезпечення фукцій дихання, голосоутворення.
Отже, в результаті аналізу наукових джерел було визначено, що на сучасному етапі розвитку науки традиційно використовуються два терміни для означення порушень мовлення, які супроводжуються гнусавим тембром голосу: «ринолалія» і «ринофонія». Термін «ринолалія» позначає порушення тембру голосу і вимови фонем, обумовлене анатомо-фізіологічними дефектами периферичного відділу мовленнєвого апарату. Ринолалія відрізняється від дислалії наявністю гнусавого тембру голосу, хоча окремі причини їх виникнення можуть бути спорідненими. Термін «ринофонія» використовують у значенні «порушення тембру голосу, обумовлене порушеннями анатомо-фізіологічного та неврологічного характеру». Ринофонія відрізняється від ринолалії відсутністю порушень вимови фонем.
Залежно від характеру порушення піднебінно-глоткового змикання, виділяють три форми ринолалії та ринофонії: закриту, відкриту та змішану.
ДИЗАРТРІЯ. Характеристика дизартрії як мовленнєвого порушення була сформована більше ста років тому. На сучасному етапі розвитку логопедії зустрічається як різноманітне трактування цього терміну, так і сформовані різні його характеристики.
Традиційним є таке визначення: дизартрія - порушення вимовної сторони мовлення, обумовлене недостатністю іннервації мовленнєвого апарату.
Ведучим дефектом при дизартрії є порушення вимови фонем. Вони спостерігаються і у дітей з вираженими порушеннями іннервації органів мовлення, і зі стертими проявами дизартрії. Проте у значної частини дизартриків поруч з цими недоліками спостерігаються порушення темпу, ритму, інтонаційно-мелодійного боку мовлення, а також голосоутворення.
Вади мовлення при дизартрії завжди обумовлені причинами органічного характеру. До них відносять порушення діяльності центральної нервової системи (надалі ЦНС), що можуть виникати як у внутрішньочеревний період розвитку плоду, так і в період народження ди- шии. Вони можуть бути обумовлені різними несприятливими факторами: гострими хронічними інфекціями, інтоксикаціями вагітної матері, гіпоксіями, травмами плоду тощо. Дизартрія виникає у дітей і після народження, наприклад, в результаті інфекційних захворювань. Це порушення мовлення також може виникнути і у дорослих як наслідок перенесених ними інсультів, черепно-мозкових травм, при розсіяному склерозі, при захворюваннях Паркінсона тощо.
В останні роки М. Бабадагли, Н. Козявкіною, О. Козявкіною, І Пічугіною було запропоноване ще одне визначення дизартрії як мовленнєвого порушення. В його основу покладено психолінгвістичний та нейропсихологічний підходи, згідно яких мовленнєва діяльність розглядається як складна психологічна структура, що має Оигаторівневу церебральну організацію.
Ними було взято до уваги, що нормальне мовлення передбачає єдність у діяльності когнітивної, нервово-м’язової та м’язово-скелетної систем, а також їх інтеграцію. Когнітивно-лінгвістична активність співвідноситься з внутрішнім програмуванням мовленнєвого висловлювання, з процесами породження думки, формування комунікативного наміру, лексичного розгортання та граматичного оформлення фраз та речень. Нервово-м’язова активність виконує функцію наміру вербального спілкування і реалізується у два етапи. На першому етапі здійснюється рухове моторне програмування, під час якого відбувається відбір та встановлення чіткої послідовності виконання рухів, що реалізовуватимуть мовленнєвий намір (відбір та організація сенсо- моторних програм). На другому етапі шляхом іннервації дихальних, фонаційних, резонаторних і артикуляційних м’язів, шляхом генерування акустичного сигналу, який контролює і коректує процес реалізації моторної програми відповідно до поставленої мети, здійснюється нервово-м’язове виконання сенсо-моторних програм.
Виходячи з цих позицій, дизартрія була розглянута як загальна назва, що об’єднує групи порушень мовлення, які виникають внаслідок розладів м ’язового контролю над механізмами мовлення при патології центральної або периферійної нервової системи. Основними клінічними проявами дизартрії виступають порушення вимови фонем та голосу, які поєднуються з порушеннями артикуляційної моторики та мовленнєвого дихання. Розлади артикуляційної моторики при всіх формах дизартрії зумовлені змінами м’язового тонусу (типу спастичності, млявості чи дистонії), характер якого залежить від локалізації ураження в мозку.
Враховуючи усі попередньо розглянуті позиції ми прийшли до висновку, що на сучасному етапі термін «дизартрія» застосовується у значенні порушення мовлення, причиною якого є порушення іннервації периферійного відділу мовленнєвого апарату, що виникає в результаті ураження підкіркових відділів мозку. Також цей термін вживається як назва групи порушень мовлення, які виникають внаслідок розладів тих відділів центральної та периферійної нервової системи, що забезпечують рухливість периферійних органів мовлення, м’язовий контроль за процесом реалізації мовленнєвої програми (групи порушень, окільки симптоматика кожної з форм дизартрії суттєво відрізняє одну з них від іншої). Основною ознакою дизартрії є наявність рухових розладів таких периферійних відділів, що забезпечують мовлення, як артикуляційний, фонаційний та дихальний апарат. Зумовлені вони порушеннями тонусу м’язів (типу спастичності, млявості, дистонії). Наслідком цих відхилень є вади фонетичного, інтонаційно-мелодичного та темпо-ритмічного боків мовлення у дітей та дорослих.
Список використаних джерел
- Козявкіна H., Козявкіна О., Бабадагли М., Пічугіна Т. Роль ранньої діагностики порушень розвитку мовлення у дітей з ДЦП // Дефектологія. - № 2. - 2004. - С. 27-32.
- Логопедия: учеб, пособие для студентов пед. ин-тов по спец. «Дефектология» / Под ред. Л.С.Волковой. - М.: Просвещение, 1989.-528 с.
- Поваляева М.А. Справочник логопеда. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2001.-448 с.
- Правдина О.В. Логопедия. - М.: Просвещение, 1969. - 310 с.
- Расстройства речи у детей и подростков / Под ред. С.С. Ляпидевского. - М.: Медицина, 1969. - 288 с.
- Савченко М.А. Методика виправлення вад вимови фонем у дітей. - K.: Освіта, 1992. - 176 с.
- Филичева Т.Б., Чевелёва H.A., Чирки на Г.В. Основы логопедии. - М.: Просвещение, 1989. - 222 с.
- Хватцев М.Ю. Логопедическая работа с детьми дошкольного возраста: 2-е изд., перераб. - М.: Государственное учебно-педагогическое издательство министерства просвещения РСФСР, 1961.-208 с.
- Хрестоматия по логопедии (извлечения и тексты) В 2 тт. Т. I / Под ред. Л.С. Волковой, В.И. Селиверстова. - М.: ВЛАДОС, 1997.-560 с.
- Алмазова О.С. Логопедическая работа по восстановлению голоса у детей: учеб. пособ. для студентов дефектолог, фак-тов пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1973. — 150 с.
- Архипова Е.Ф. Коррекционная работа с детьми с церебральным параличом: Доречевой период: Кн. для логопеда. - М.: Просвещение, 1989. - 79 с.
- Бадалян Л.О. Детская неврология: Учеб. пособие. - М.: ООО «МЕДпресс», 1998. - 576 с.
- Беккер К.П., Совак М. Логопедия: пер. с нем. - М.: Медицина, 1981.-288 с.
- Зееман М. Расстройства речи в детском возрасте. - М.: МедГиз., 1962.-299 с.
- Ипполитова А.Г. Открытая ринолалия: Учеб. пособие для студентов дефектологических фак. пед. ин-тов / Под ред. О.Н. Уса- новой. - М.: Просвещение, 1983. - 95 с.