Характеристика понять "дислалія", "ринолалія" та "дизартрія"

Н.С. Гаврилова


Результати аналізу наукової літератури з загальної та спеціальної психології (Є.Н. Вінарська, Є.Ф. Соботович, С.Н. Цейтлін та ін.) по­казують, що у більшості дітей вимова фонем у 4-5 років відповідає мовній нормі. Однак в силу наявності у окремих дітей індивідуаль­них, соціальних патологічних особливостей розвитку вікова недос­коналість утворення звуків мовлення у них не зникає, а набуває ха­рактеру стійкого порушення. Вважається, що ведучими недоліки ви­мови фонем є при таких порушеннях мовлення, як дислалія, ринолалія та дизартрія.

ДИСЛАЛІЯ. Термін «дислалія» був введений у 1827 році профе­сором Вільнюського університету І. Франком. Ним було вжито його для характеристики усіх порушень мовлення, при яких ведучими були недоліки фонологічної складової мовлення. Пізніше цей тер­мін, але в дещо вужчому значенні, почали вживати Р. Шультесс, А. Куссмауль, Гутцман. До категорії дітей-дислаліків вони відно­сили тих, у яких порушення вимови фонем було обумовлене пору­шеннями будови органів артикуляції.

У процесі розвитку логопедії як науки трактування цього терміну постійно змінюється. Зокрема, М.Ю. Хватцевим були віднесені до дислалії ті випадки, при яких порушення вимови фонем були обу­мовлені ураженням периферійних відділів артикуляційного апара­ту- вадами будови органів артикуляції чи периферійної іннервації цієї частини мовленнєвого апарату. Також до цієї групи відносили дітей, у яких недорікуватість була обумовлена периферійною туго­вухістю. У 50-х роках в результаті подальших клінічних дослід­жень, проведених О.М. Смірновою, О.В. Правдіною було дане інше трактування дислалії, зокрема були виключені порушення, обумов­лені туговухістю. Зокрема, до даної групи почали відносити дітей, у яких недоліки вимови фонем були обумовлені порушенням будови та іннервації органів артикуляції. В 60-х роках у роботах Б.М. Гріншпун, О.В. Правдіної, С.С. Ляпідєвського спостерігається тенденція до поділу порушень мовлення, при яких ведучими є недоліки зву- ковимови, на дислалію, ринолалію та дизартрію.

На сучасному етапі розвитку логопедії термін «дислалія» хоч і має міжнародне значення, але і надалі немає єдиного трактування. В окремих підручниках та посібниках з логопедії (Т.Б. Філічової, A. Чєвєльової, Г.В. Чиркіної, Л.С. Волкової та ін.) до групи дітей з дислалією відносять усі випадки порушень вимови фонем, обумов­лені порушенням будови артикуляційного апарату, зниженням слу­ху, недостатнім розумовим розвитком дитини (тобто, при розумовій відсталості), а також неправильними умовами виховання дітей в сім’ї. Б.М. Гріншпун до категорії дітей з дислалією віднесено тих, у котрих порушення фонетичного боку мовлення обумовлені вадами будови артикуляційного апарату, а також тими причинами, які не викликають видимих органічних порушень будови артикуляційного апарату - загальною фізичною ослабленістю дитини в результаті соматичних захворювань, затримкою психічного розвитку (обумов­леною мінімальними мозковими дисфункціями), пізнім розвитком мовлення, вибірковими порушеннями фонематичного слуху, не­сприятливим соціальним оточенням, наслідуванням неправильного мовленнєвого зразка.

Групи причин, що викликають порушення вимови фонем у цих дітей і на які вказує ряд науковців, досить різноманітні і не є рядо- покладеними. Зокрема, тут і органічні причини, до яких відносять порушення будови органів артикуляції, мінімальні мозкові дис­функції, соматичні захворювання дитини; соціальні причини, такі як неправильне виховання дітей, неправильні зразки мовлення для наслідування їх дітьми; психологічні причини, такі як порушення фонематичного слуху, зниження фізичного слуху і затримка психіч­ного розвитку. При такому трактуванні недостатньо зрозумілим є поділ на органічну або механічну форму дислалії, причиною якої вважають порушення будови органів артикуляції, та функціональну дислалію, причини якої найбільш різноманітні (психологічні, орга­нічні і соціальні).

Уже між визначенням дислалії та характеристикою дітей із цим ді­агнозом зустрічаються окремі неточності. Зокрема, у визначені вказа­но, що дислалія - це порушення звуковимови при нормальному слу­хові і збереженій іннервації мовленнєвого апарату. А уже в описі цьо­го порушення мовлення у частини авторів (Б.М. Гріншпун, Т.Б. Філічєвої, М.Ю. Хватцева, H.A. Чєвєльової, Г.В. Чиркіної, та ін.) ми зна­ходимо, що у дітей з порушеннями слуху може спостерігатися дисла­лія. У якому значенні вживається цей термін, недостатньо зрозуміло.

Недостатньо чітким є також пояснення причин, що обумовлюють дислалію у дітей. Зокрема, окремі науковці (Б.М. Гріншпун, H.A. Че- вельова та інші) вказують, що причиною дислалії може виступати розумова відсталість чи затримка психічного розвитку. Аналіз науко­вих джерел (В.Г. Петрова, Є.Ф. Соботович та ін.) показує, що резуль­татом порушення інтелекту у розумово відсталих дітей є таке відхиле­ння, як загальний недорозвиток мовлення, який характеризується сис­темним недорозвитком усіх боків мовлення, в тому числі і фонетич­ного. У такому випадку говорити, що недорозвиток інтелекту висту­пає причиною, що обумовлює дислалію, а саме ще одного порушення вимови звуків, недоцільно, оскільки порушення фонетичного боку мовлення у розумово відсталих дітей уже входить у структуру де­фекту. Воно виступає частиною наявного у них загального недороз­витку мовлення.

М.А. Савченко в результаті дослідження дітей з порушеннями вимови фонем сформульоване протилежне попередньому твердже­ння, що ті вади, які не пов’язані зі зниженим слухом, порушеннями інтелектуального розвитку, рухової функції, з тяжким недорозвине­нням у дитини лексичного та граматичного боку мовлення, визнача­ють як дислалію. На нашу ж думку, дислалія все ж може спостері­гатися у дітей з розумовою відсталістю та затримкою психічного розвитку у тих випадках, коли у них є порушення будови зубо-ще- лепної системи, губ, язика. Тоді можна вважати, що у розумово від­сталих дітей наявне комплексне порушення мовлення: загальний недорозвиток мовлення, обумовлений розумовою відсталістю і ус­кладнений органічною дислалією.

Л.С. Волковою було виділено 7 груп дітей з недорікуваністю. При­чини виникнення були різними:

- затримка фонетичного розвитку;

- як результат соціально-педагогічної занедбаності;

- наявність акустичних порушень;

- недосконалість артикуляційного апарату;

- як наслідок залишкових явищ алалії;

- при стертій формі дизартрії;

- недомовність невротичного характеру.

Аналіз цих досліджень показує, що виокремлюються у групі дітей з недорікуватістю взагалі і дислалії зокрема ті, які не підпадають під визначення дислалія, ринолалія і дизартрія. Це діти, у яких поруше­ння вимови виступають наслідком органічного ураження кори голов­ного мозку (які ще характеризуються як наслідки алалії) чи соціаль­но-педагогічної занедбаності. В обох випадках результатом є виник­нення у дітей системного загального недорозвитку мовлення. Пору­шення вимови фонем у цих випадках є лише однією складовою по­рушення.

Наявність нерізко вираженого загального недорозвитку мовлен­ня у частини дітей з дислалією була виявлена також М.А. Савченко. її дослідження показали, що у таких дітей поруч з порушеннями звуковимови може спостерігатися первинний чи вторинний недо­розвиток фонематичних процесів, наслідком якого є труднощі зас­воєння навчального матеріалу з читання і письма.

Аналіз наукових статей O.A. Токаревої показує, що термін «дис­лалія» також вживається і у значенні «порушення вимови фонем, що обумовлене порушенням нейродинаміки мозку функціональної чи органічної природи». Зокрема нею було визначено, що такі по­рушення можуть бути обумовлені моторною, сенсорною і сенсо-моторною недостатністю.

На недостатність діяльності певних відділів кори головного моз­ку (мінімальну мозкову дисфункцію) як на причину, що може обу­мовити дислалію, вказує Б.М. Гріншпун. Він зазначає, що наслідком порушення може бути три типи відхилення у розвитку фонем: акустико-фонематичний, артикуляційно-фонематичний, артикуляційно-фонетичний.

Мінімальна мозкова дисфункція - термін, який найбільше вико­ристовується в нейрофізіології, нейропсихології (Л.C. Цвєткова, А.Л. Сиротюк, Б.М. Семенович та ін.) для означення незначного не­рівномірного розвитку окремих мозкових функцій, які не зачіпають інтелекту та розумових здібностей у дітей. Ряд науковців (В.В. Лебединський, Т.Д. Ілляшенко, М.В. Рождественська та ін.) вказують на те, що мінімальна мозкова дисфункція є однією з причин, що зу­мовлює затримку психічного розвитку і може бути причиною шкільної неуспішності (О.Н. Корнєв, А.Л. Сиротюк, Б.М. Семе­нович, Л.С. Цвєткова). Є.М. Мастюковою охарактеризовано також особливості прояву мінімальної мозкової дисфункції у дітей з дизартріями. Зокрема, вона відзначає, що у них поряд з порушенням вимови фонем спостерігаються незначні порушення уваги, пам’яті, інтелектуальної діяльності, емоційно-вольової сфери, легкі рухові розлади і сповільнене формування ряду вищих кіркових функцій. Відповідно до поданої характеристики можна припустити, що у цих дітей є і затримка психічного розвитку.

Більшу чіткість у формуванні характеристик дітей з мінімальною мозковою дисфункцією внесло нейропсихологічне дослідження, проведене А.Л. Сиротюк, згідно з яким була створена класифікація несформованості, незрілості чи спотвореного формування мозкової організації. Така класифікація базується на аналізі етапів структур­но-морфологічного розвитку дитини і включає в себе шість синдро­мів. Відповідно до локалізації недорозвитку в головному мозку і проявляються особливості психічного стану у дітей. Виявлено, що лише у незначної частини цих дітей є порушення вимови фонем, які переважно зумовлені дизартрією. У окремих із них спостерігається розумова відсталість. Але у переважної більшості у мних при тому, що в загальному мовлення та мислення відповідає віковій нормі, виявлено емоційну нестійкість, порушення уваги, зниження праце­здатності, неадекватні реакції на те, що відбувається навколо. Такі особливості психічного розвитку можуть, на наш погляд, бути спри­ятливими для формування неправильної вимови фонем.

Аналіз різних позицій, що стосуються мінімальної мозкової дис­функції, дозволив визначити, що її наслідком є завжди системний недорозвиток мовлення, що включає не лише порушення звуковимови, але і фонематичних процесів, а також може викликати незнач­не відставання у розвитку лексичного та граматичного боків мовле­ння. А тому порушення мовлення у цих дітей буде проявлятися пе­реважно системно, можливо, з певними ускладненнями. Причиною порушень звуковимови у них можна вважати порушення психічних процесів гностико-праксичного рівня, розвиток яких залежить від особливостей функціонування моторних та сенсорних зон кори го­ловного мозку.

Отже, підсумувавши вище сказане, було визначено, що термін «дислалія» на сучасному етапі вживається у значенні «порушення вимови фонем, обумовлене причинами анатомо-фізіологічного і соціально-психологічного характеру. В залежності від причин, що її викликають, дислалія може бути поділена на дві форми: функціональну і органічну».

Узагальнення наукових досліджень показує, що дислалія може бу­ти у дітей простою та складною, тобто проявлятися системно у виг­ляді не лише порушення вимови фонем, але й у вигляді труднощів контролю за їхньою вимовою, усвідомлення цілісності їх звучання ізольовано і у словах. Для означення цього порушення, на нашу дум­ку, доцільно вжити термін «складна дислалія», що дозволить розме­жувати два порушення, які різняться між собою як рівнем складності їхнього прояву, так і причинами, що їх обумовлюють. Таким чином, термін «складна дислалія» може вживатися і у значенні - частковий недорозвиток усіх сторін мовлення, обумовлений порушенням иейродинаміки певних відділів кори головного мозку функціо­нального чи органічного генезу. Порушення фонемного розвитку г лише одним із вагомих компонентів, що входять у структуру нього мовленнєвого дефекту. За структурою можна виділити два типи порушення вимови фонем при «складній дислалії»: сенсор­ний і сенсо-моторний (за O.A. Токаревою), або акустико-фонематичний і артикуляційно-фонематичний (за Б.М. Гріншпун). Третій іип порушення - моторний або артикуляційно фонетичний - на нашу думку, відноситься до органічної форми дислалії.

Корекція вимови фонем у дітей з цим порушенням можлива за умови здійснення їх постановки тими ж методами, що і при інших формах дислалії. Проте потребують перегляду умови формування контролю за їхньою вимовою у зв’язному мовленні, особливості діагностики причин неправильної вимови фонем дітьми з цим порушенням та інші питання.

РИНОЛАЛІЯ. На початку розвитку радянської логопедії пору­шення мовлення, яке ми відносимо на сучасному етапі до ринолалії, підносили до дислалії. Для означення ж назального відтінку мовле­ння використовувався термін «гнусавість» (М.Ю. Хватцев, 1961р.). Хоч у цей час уже було запропоновано М. Зееманом (1955 р.) пору­шення мовлення, які супроводжуються гнусавістю, називати «ринофонією». Також дослідження уже тих років показували, що гнуса- ність може проявлятися у вигляді різних порушень тембру голосу.

Перший тип порушення, коли повітря проникало в носову порож­нину, було названо «відкритою ринофонією» або «відкритою гнуса- иістю». Другий тип порушення, коли струмінь повітря не проникав в носову порожнину, було названо «закритою ринофонією» або «за­критою гнусавістю». Якщо ж було одночасно два типи порушення - і відкрита гнусавість, і закрита гнусавість, то запропоновано вжи­вати термін «змішана ринофонія». У групу дітей з гнусавістю або з ринофонією входили і ті діти, у яких були супровідні порушення артикуляції фонем, і ті, у яких вони були відсутні.

Ринолалія як окреме порушення мовлення була виділена з меха­нічної дислалії в кінці 60-х років С.С. Ляпідевським і Б.М. Гріншпун. В основу цього терміну було покладено два грецьких слова - rhinos - ніс, lаlіа - мовлення. З цього часу розвиток терміну йшов різними шляхами. Його заміняли іншими або підбирали для нього різне трактування.

Зокрема, С.С. Ляпідевський (1969 р.) вказує на правомірність ви­ділення ринолалії як самостійного порушення мовлення з механіч­ної дислалії і застосування цього терміну у значенні дефекту усного мовлення, обумовленого порушеннями будови піднебіння і порож­нин носа. Він зазначає, що при ринолалії мають місце поєднання двох дефектів: дислалії (неправильної звуковимови) і дисфонії (по­рушення голосу, яке проявляється у носовому відтінку - ринофонії).

О.В. Правдіна (1969 р.) розглядає «ринолалію» як гнусавість, яка, на її думку, може проявлятися у трьох варіантах - як закрита гнусавість, відкрита гнусавість і змішана гнусавість.

К.П. Беккер, М. Совак (1975 р.) для означення порушень, при яких спостерігаються зміни назальності мовлення, пропонують використо­вувати декілька термінів, значення яких у певній мірі крім спільних особливостей містять відмінності. Зокрема, термін «ринолалія» запро­поновано використовувати у значенні ненормально зміненої назаль­ності. В свою чергу, ними було конкретизовано терміни «закрита ри­нолалія», «відкрита гнусавість», «гіпоринолалія», які запропоновано застосовувати у значенні зниженої назальності в результаті порушен­ня прохідності носових ходів і носоглотки; терміни «відкрита гнуса­вість», «відкрита ринолалія», «гіперринолалія» у значенні підвищеної назальності в результаті збільшеної прохідності струменя повітря че­рез ніс; термін «палатолалія» у значенні особливої форми відкритої гнусавості, яка виникає в результаті вродженого незрощення піднебі­ння і включає у себе одночасно порушення розвитку мовлення.

А.Г. Іпполітовою (1983 р.) було запропоновано застосовувати ок­ремо термін «ринолалія» виключно у значенні порушення мовлення, яке виражається в розладах і артикуляції, і фонації звуків мовлення.

Результати аналізу наукових праць О.С. Алмазової (1973 р., 2005 р.) показали, що нею для означення порушень мовлення, які супроводжуються гнусавим відтінком, використано два терміни: «ринолалія» - у значенні патологічної зміни тембру голосу та спот­вореної вимови звуків мовлення; «ринофонія» - у значенні зміни відтінку, тембру голосу, обумовленого порушенням взаємозв’язку носової порожнини з ротоглотковим резонатором у процесі фонації без порушень артикуляції фонем.

Подібного ж трактування термінів «ринолалія», «ринофонія» притримується і І.І. Єрмакова (1984 р., 1996 р.). Вона вказує, що по­рушення, яке характеризується тільки збільшенням носового резо­нансу голосу, кваліфікується як «відкрита ринофонія», а таке, яке включає спотворену вимову фонем - «ринолалія».

В останні роки Г.В. Чіркіною (1989 р., 2004 р.) було запропоно­ване визначення терміну «ринолалія», як порушення тембру голо­су і звуковимови, обумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовленнєвого апарату. Аналіз сучасних наукових джерел О.С. Ал­мазової теж показує, що причини, що обумовлюють ринолалію у дітей - анатомо-фізіологічні, які виникають на рівні периферично­го відділу мовленнєвого апарату і обумовлюють патологоанато- мічні зміни у надставній трубі. Зокрема визначено, що при рино­лалії в силу різних причин (при незрощеннях язичка, м’якого і твердого піднебіння; при наявності аденоїдних розростань, по­ліпів, доброякісних і злоякісних пухлин, хронічних гайморитів, ринітів, викривлення носової перегородки тощо) порушується ме­ханізм піднебінно-глоткового змикання. М’яке піднебіння бере участь в утворенні так званого глоткового кільця або піднебінно- глоткової змички завдяки тому, що переміщується назад і вверх до контакту з валиком Пассавант, м’язи ж бокових стінок глотки з обох боків замикають глоткове кільце, а язичок піднімається вверх і остаточно закриває отвір між ротоглоткою і носоглоткою. Було визначено, шо існує тісний функціональний зв’язок між характе­ром піднебінно-глоткового змикання, специфікою функціонування голосових складок та особливостями функціонування дихальної системи. Зокрема визначено, що рецептори м’якого піднебіння і язичка при змиканні з валиком Пассавант передають імпульси в центральну нервову систему, в результаті чого налаштовується система ротоглоткового резонатора, голосові складки та дихальна система. Виявлено, що при напруженні голосових складок і дихальної системи м’яке піднебіння є малорухливим, а при рівномір­них коливаннях голосових складок, при дзвінкості голосу та при рівномірності дихання функціонування м’якого піднебіння і язич­ка є чітким та активним.

Таким чином визначено, що порушення функції м’якого підне­біння і язичка незалежно від причин, що його викликають, призво­дить до порушення координації діяльності енергетичної, генератор­ної і резонаторної систем організму, до зниження регулюючого впливу центральної нервової системи на забезпечення фукцій ди­хання, голосоутворення.

Отже, в результаті аналізу наукових джерел було визначено, що на сучасному етапі розвитку науки традиційно використовуються два терміни для означення порушень мовлення, які супроводжують­ся гнусавим тембром голосу: «ринолалія» і «ринофонія». Термін «ринолалія» позначає порушення тембру голосу і вимови фонем, обумовлене анатомо-фізіологічними дефектами периферичного відділу мовленнєвого апарату. Ринолалія відрізняється від дис­лалії наявністю гнусавого тембру голосу, хоча окремі причини їх виникнення можуть бути спорідненими. Термін «ринофонія» ви­користовують у значенні «порушення тембру голосу, обумовлене порушеннями анатомо-фізіологічного та неврологічного харак­теру». Ринофонія відрізняється від ринолалії відсутністю пору­шень вимови фонем.

Залежно від характеру порушення піднебінно-глоткового зми­кання, виділяють три форми ринолалії та ринофонії: закриту, відкриту та змішану.

ДИЗАРТРІЯ. Характеристика дизартрії як мовленнєвого порушен­ня була сформована більше ста років тому. На сучасному етапі роз­витку логопедії зустрічається як різноманітне трактування цього терміну, так і сформовані різні його характеристики.

Традиційним є таке визначення: дизартрія - порушення вимов­ної сторони мовлення, обумовлене недостатністю іннервації мов­леннєвого апарату.

Ведучим дефектом при дизартрії є порушення вимови фонем. Вони спостерігаються і у дітей з вираженими порушеннями іннерва­ції органів мовлення, і зі стертими проявами дизартрії. Проте у значної частини дизартриків поруч з цими недоліками спостеріга­ються порушення темпу, ритму, інтонаційно-мелодійного боку мов­лення, а також голосоутворення.

Вади мовлення при дизартрії завжди обумовлені причинами орга­нічного характеру. До них відносять порушення діяльності централь­ної нервової системи (надалі ЦНС), що можуть виникати як у внут­рішньочеревний період розвитку плоду, так і в період народження ди- шии. Вони можуть бути обумовлені різними несприятливими факто­рами: гострими хронічними інфекціями, інтоксикаціями вагітної матері, гіпоксіями, травмами плоду тощо. Дизартрія виникає у дітей і після народження, наприклад, в результаті інфекційних захворювань. Це порушення мовлення також може виникнути і у дорослих як наслідок перенесених ними інсультів, черепно-мозкових травм, при розсіяному склерозі, при захворюваннях Паркінсона тощо.

В останні роки М. Бабадагли, Н. Козявкіною, О. Козявкіною, І Пічугіною було запропоноване ще одне визначення дизартрії як мовленнєвого порушення. В його основу покладено психолінгвістичний та нейропсихологічний підходи, згідно яких мовленнєва ді­яльність розглядається як складна психологічна структура, що має Оигаторівневу церебральну організацію.

Ними було взято до уваги, що нормальне мовлення передбачає єд­ність у діяльності когнітивної, нервово-м’язової та м’язово-скелетної систем, а також їх інтеграцію. Когнітивно-лінгвістична активність співвідноситься з внутрішнім програмуванням мовленнєвого вислов­лювання, з процесами породження думки, формування комунікатив­ного наміру, лексичного розгортання та граматичного оформлення фраз та речень. Нервово-м’язова активність виконує функцію наміру вербального спілкування і реалізується у два етапи. На першому етапі здійснюється рухове моторне програмування, під час якого відбува­ється відбір та встановлення чіткої послідовності виконання рухів, що реалізовуватимуть мовленнєвий намір (відбір та організація сенсо- моторних програм). На другому етапі шляхом іннервації дихальних, фонаційних, резонаторних і артикуляційних м’язів, шляхом генерува­ння акустичного сигналу, який контролює і коректує процес реаліза­ції моторної програми відповідно до поставленої мети, здійснюється нервово-м’язове виконання сенсо-моторних програм.

Виходячи з цих позицій, дизартрія була розглянута як загальна назва, що об’єднує групи порушень мовлення, які виникають внас­лідок розладів м ’язового контролю над механізмами мовлення при патології центральної або периферійної нервової системи. Основ­ними клінічними проявами дизартрії виступають порушення вимови фонем та голосу, які поєднуються з порушеннями артикуляційної моторики та мовленнєвого дихання. Розлади артикуляційної мотори­ки при всіх формах дизартрії зумовлені змінами м’язового тонусу (типу спастичності, млявості чи дистонії), характер якого залежить від локалізації ураження в мозку.

Враховуючи усі попередньо розглянуті позиції ми прийшли до висновку, що на сучасному етапі термін «дизартрія» застосову­ється у значенні порушення мовлення, причиною якого є пору­шення іннервації периферійного відділу мовленнєвого апарату, що виникає в результаті ураження підкіркових відділів мозку. Також цей термін вживається як назва групи порушень мов­лення, які виникають внаслідок розладів тих відділів централь­ної та периферійної нервової системи, що забезпечують рухли­вість периферійних органів мовлення, м’язовий контроль за процесом реалізації мовленнєвої програми (групи порушень, окільки симптоматика кожної з форм дизартрії суттєво відрізняє одну з них від іншої). Основною ознакою дизартрії є наявність рухових розладів таких периферійних відділів, що забезпечують мовлення, як артикуляційний, фонаційний та дихальний апа­рат. Зумовлені вони порушеннями тонусу м’язів (типу спастич­ності, млявості, дистонії). Наслідком цих відхилень є вади фоне­тичного, інтонаційно-мелодичного та темпо-ритмічного боків мовлення у дітей та дорослих.

Список використаних джерел

  1. Козявкіна H., Козявкіна О., Бабадагли М., Пічугіна Т. Роль ра­нньої діагностики порушень розвитку мовлення у дітей з ДЦП // Дефектологія. - № 2. - 2004. - С. 27-32.
  2. Логопедия: учеб, пособие для студентов пед. ин-тов по спец. «Дефектология» / Под ред. Л.С.Волковой. - М.: Просвещение, 1989.-528 с.
  3. Поваляева М.А. Справочник логопеда. - Ростов-на-Дону: Фе­никс, 2001.-448 с.
  4. Правдина О.В. Логопедия. - М.: Просвещение, 1969. - 310 с.
  5. Расстройства речи у детей и подростков / Под ред. С.С. Ля­пидевского. - М.: Медицина, 1969. - 288 с.
  6. Савченко М.А. Методика виправлення вад вимови фонем у дітей. - K.: Освіта, 1992. - 176 с.
  7. Филичева Т.Б., Чевелёва H.A., Чирки на Г.В. Основы логопе­дии. - М.: Просвещение, 1989. - 222 с.
  8. Хватцев М.Ю. Логопедическая работа с детьми дошкольного возраста: 2-е изд., перераб. - М.: Государственное учебно-педа­гогическое издательство министерства просвещения РСФСР, 1961.-208 с.
  9. Хрестоматия по логопедии (извлечения и тексты) В 2 тт. Т. I / Под ред. Л.С. Волковой, В.И. Селиверстова. - М.: ВЛАДОС, 1997.-560 с.
  10. Алмазова О.С. Логопедическая работа по восстановлению го­лоса у детей: учеб. пособ. для студентов дефектолог, фак-тов пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1973. — 150 с.
  11. Архипова Е.Ф. Коррекционная работа с детьми с церебральным параличом: Доречевой период: Кн. для логопеда. - М.: Просве­щение, 1989. - 79 с.
  12. Бадалян Л.О. Детская неврология: Учеб. пособие. - М.: ООО «МЕДпресс», 1998. - 576 с.
  13. Беккер К.П., Совак М. Логопедия: пер. с нем. - М.: Медицина, 1981.-288 с.
  14. Зееман М. Расстройства речи в детском возрасте. - М.: МедГиз., 1962.-299 с.
  15. Ипполитова А.Г. Открытая ринолалия: Учеб. пособие для сту­дентов дефектологических фак. пед. ин-тов / Под ред. О.Н. Уса- новой. - М.: Просвещение, 1983. - 95 с.
загрузка...
 

Вгору