Порушення фонетичної складової мовлення у дітей з дислалією, дизартрією і ринолалією та причини, що його обумовлюють

Н.С. Гаврилова


На сучасному етапі такі порушення мовлення, як дислалія, ринолалія та дизартрія, класифікують за природою їх виникнення, структурою дефекту і механізмами протікання, ступенем вираженості фонетичного дефекту. Ведучим при цих порушеннях вважається фонетичний недорозвиток мовлення.

ДИСЛАЛІЯ. Визначають, що за походженням (природою, причинами виникнення) дислалія може бути функціональною чи органічною. Причиною функціональної дислалії (за М.Ю. Хватцевим) вважається функціональна слабкість, яка виникає в окремій групі м’язів периферійного відділу артикуляційного апарату в силу різних обставин, що впливали на дитину у сенситивний період розвитку вимови нею фонем, у віці від народження до чотирьох років. Причинами органічної дислалії вважають порушення будови органів артикуляції, які або обмежують їхню рухливість, або створюють специфічні умови, додаткові перешкоди на шляху формування правильної артикуляції фонем.

Зокрема визначено, що функціональна форма дислалії може бути викликана неправильним вихованням дітей (наявністю зразків неправильної вимови фонем в оточенні дитини, сюсюканням з нею, гіперопікою чи гіпоопікою тощо), створенням неправильних умов для розвитку артикуляційної моторики починаючи від їхнього народження (тривалим смоктанням соски чи пальця, відсутністю грудного годування, соматичними чи частими гострими респіраторними захворюваннями, захворюваннями в області носа і носоглотки тощо). В більшості спостерігається функціональна форма дислалії у дітей з нормальним загальним психічним розвитком, а також у частини дітей з такими особливостями психічного розвитку, які можна вважати сприятливими для виникнення цього порушення: емоційна нестабільність, гіперактивність.

При органічній формі дислалії порушення вимови фонем у дітей зумовлені:

1) аномаліями будови зубо-щелепної системи: діастемою між передніми зубами, наявністю переднього чи бокового відкритих прикусів, прогенією, прогнатією (див. додаток рис. 1, 2, 3, 4, 5);

2) специфічною будовою твердого піднебіння: високим готичним, низьким пласким (див. додаток рис. 6, 7);

3) специфічною будовою язика: маленьким язиком, вузьким і довгим язиком, широким товстим і малорухливим язиком. В результаті багаторічного аналізу досвіду логопедичної роботи з дітьми нами було виявлено, що язик та форма твердого піднебіння гармонічно взаємодоповнюють одне одного. А тому при наявності високого готичного піднебіння і язик у дітей довгий, а при низькому піднебінні і язик короткий. Але навіть за таких умов діти часто самостійно правильно не можуть розташувати їх один відносно одного, що і зумовлює неправильну вимову ними окремих фонем. Поруч з цим, на нашу думку, така будова органів артикуляції є не стільки аномальною, скільки специфічною;

4) аномаліями будови язика: короткою під’язиковою вуздечкою (див. додаток рис. 8);

5) специфічною та аномальною будовою губ: товстими губами часто з відвислою нижньою губою, короткою малорухливою верхньою губою, незрощенням верхньої губи (див. додаток рис. 9, 10).

()рганічна форма дислалії може спостерігатися як у дітей з нормальним психічним розвитком, з затримкою психічного розвитку, з мінімальною мозковою дисфункцією, так і у дітей зі складнішими відхиленнями: у розумово відсталих дітей, дітей з порушеннями пуху, зору. В останньому випадку вона виступає як ускладнення наявного у них загального недорозвитку мовлення.

За структурою дефекту та механізмами протікання визначають і ічісорну, моторну й сенсо-моторну дислалію. Причиною сенсорної дислалії вважають порушення фонематичних процесів (фонематичного сприймання, диференціацій, уявлення), що обумовлює трудноті формування механізмів прийому інформації (сприймання звуків мовлення, слів), контролю за процесом сприймання інформації.

Причиною сенсо-моторної дислалії є недорозвиток у дітей сенсо- моторних координацій та кінетичного праксису, що обумовлює у них іруднощі сприймання акустичних образів слів, відтворення слів, а також контролю за процесом сприймання та відтворення інформації. Дослідження В.В. Тарасун показали, що причиною труднощів сприймання акустичного образу слова та його відтворення може бути недорозвиток сукцесивного синтезу, психічного процесу, що забезпечує у ііюдини здатність встановлювати елементи в чітко виражених послідовностях. У дослідженнях Н.Я. Семаго, М.М. Семаго такі труднощі пояснюються недорозвитком довільної організації діяльності психічних процесів та функцій. На гностико-праксичному рівні, що забезпечує процес вимови та сприймання слів, порушення сукцесивного синтезу проявляються у вигляді труднощів кінетичного переключення з однієї артикуляційної позиції на іншу (на рівні кінетичного праксису), а також у вигляді труднощів сприймання послідовно розташованих звуків мовлення (на рівні фонематичного сприймання рядів звуків мовлення, образів слів; слухо-моторних координацій). Як показують дослідження Б.М. Гріншпун, сенсо-моторна дислалія може бути також обумовлена порушеннями кінестетичних процесів (кінестетичних відчуттів, сприймання, праксису). Кінестетичні процеси виконують функцію сприймання рухів різних груп м’язів тіла, виконання точних рухів з урахуванням відчуттів, які виникають у м’язах тіла, а також контролю за виконанням рухів. При їхньому порушенні формуються нечіткі уявлення про артикуляцію фонем і, як наслідок, розвивається нечітке уявлення про звучання звуків, близьких за звучанням, але протилежних за артикуляцією. Звуки мовлення діти чують, сприймають і розрізняють при називанні їх оточуючими людьми, але відбувається неправильний контроль вимову фонем у власному мовленні, формуючи стійкі заміни одних фонем іншими.

Моторна дислалія обумовлена порушенням механізмів, що забезпечують виконання рухів органами артикуляції (порушенням будови органів артикуляції).

Таким чином, аналіз науково-теоретичних джерел показує, що причинами порушень фонетичного боку мовлення у дітей при дислалії може бути функціональна слабкість, гцо виникає в межах конкретної групи м ’язів у периферійному відділі мовленнєвого аппарату, порушення будови органів артикуляції, а також порушення нейродинаміки окремих відділів кори головного мозку, наслідком яких є недорозвиток фонематичних процесів (сприймання, диферен- ціацій, уявлення, аналізу, синтезу), кінестетичних процесів (відчуття, сприймання, праксису), кінетичного праксису.

Також необхідно відзначити, що підходи до аналізування особливостей порушень вимови фонем при дислалії також різні. Зокрема, в залежності від того, яким є порушення - фонетичним чи фонематичним - Б.М. Гріншпун виділяє акустико-фонематичний, артикуляційно-фонематичний і артикуляційно-фонетичний тип порушення вимови фонем. Для дітей з акустико-фонематичним типом порушення характерні взаємозаміни одних звуків іншими, близькими за артикуляцією і за звучанням: наприклад, глухість - дзвінкість (д-т, с-з, г-к тощо), окремі голосні між собою (о-у, е-и). Особливо значні труднощі спостерігаються у них при диференціації фонем за названими ознаками на слух.

При артикуляційно-фонематичному типі порушення у дітей заміни одних звуків мовлення іншими відбуваються на основі їхньої артикуляційної близькості, а тому відбуваються між групами звуків, які різняться між собою однією артикуляційною ознакою. Зокрема, шиплячі-свистячі фонеми, артикуляція яких різниться позицією кінчика язика у ротовій порожнині, тверді-м’які фонеми, артикуляція яких різниться участю середньої частини язика, фрикативні-африкати, артикуляція яких відрізняється способом творення тощо.

При артикуляційно-фонетичному типі порушення у дітей спостерігається спотворена вимова звуків або їх пропуски. Приклади спотвореної вимови кожної з фонем можуть бути різні, але їхнє звучання завжди наближене до фонетичної норми. Зокрема: гаркава, або ще кажуть - увелярна вимова -р-, одноударна вимова -р-; міжзубна вимова -с-, губно-зубна вимова -с- тощо.

Опираючись на науково-обгрунтовані дані фонетики про артикуляційні ознаки фонем, М. А.Савченко було обгрунтовано фонетичний підхід, який можна застосовувати для аналізу порушень вимови фонем у дітей, згідно якого вони були класифіковані за п’ятьма ознаками:

  1. місцем утворення звука;
  2. способом утворення перепони;
  3. роботою голосових складок;
  4. участю середньої частини язика;
  5. участю м’якого піднебіння.

Для характеристики неправильної вимови ряду звуків також свого часу науковцями була запропонована спеціальна термінологія, якою користуються і тепер. Зокрема, спотворена вимова фонем -р-, або їх відсутність - ротацизм, спотворена вимова фонем -л-, -л'-, або їх шдсутність — ламбдацизм, спотворена вимова фонем -й-, або його иідсутність - йотацизм, спотворена вимова фонем -ш-, -ж-, -ч-, -дж-, або їх відсутність - шиплячий сигматизм, спотворена вимова фонем -с-, -з-, -ц-, -дз- або їх відсутність - свистячий сигматизм, спотворена нимова фонем -к-, -г'-, або їх відсутність - каппацизм, спотворена иимова фонеми -г-, або її відсутність - гамациш, спотворена вимова фонеми -Х-, або її відсутність - хітизм. У тому випадку, коли спостерігаються заміни одних фонем іншими, до запропонованих назв додають префікс пара-, парасигматизм. параротацизм тощо. Також, М.Ю. Хватцевим було запропоновано термін теттизм, який позначав таке порушення, коли більшість приголосних фонем замінялися в мовленні на -т-, -д-.

Ступінь вираженості вади фонологічної складової мовлення при дислалії визначають на підставі підрахунку кількості порушених у иимові фонем та артикуляційних груп, до яких вони відносять. Таким чином, вважається, що при простій (мономорфній) дислалії порушена вимова однієї фонеми чи кількох фонем однієї артикуляційної групи; при складній (поліморфній) - виявляються порушеними у вимові багатьох фонем кількох артикуляційних груп.

РИНОЛАЛІЯ. У дітей з ринолалією теж ведучою вважається вада вимови фонем, яка виникає у результаті порушень будови чи функціональної слабкості окремих органів артикуляційного апарату.

За класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, ринолалію віднесено до порушень голосу. Вважається, що саме незбалансований резонанс провокує розвиток усіх інших порушень вимовного боку мовлення. Хоч аналіз причин, що лежать в основі виникнення цього порушення мовлення, вказує, що це не єдиний фактор, який впливає на формування артикуляцій звуків мовлення. Визначено, що дійсно патологічні зміни тембру голосу при ринолалії пов’язані з порушенням функціонування м’якого піднебіння і язичка. Вони в нормі беруть участь в піднебінно-глотковому змиканні. В процесі мовлення м’язи бокових стінок глотки скорочуються, а м’яке піднебіння і язичок піднімаються вверх і доторкаються до валика Пассавант, який знаходиться на задній стінці глотки. Завдяки цьому носоглотка тимчасово виявляється ізольованою від ротоглотки і струмінь повітря точно спрямовується у ротову порожнину.

На сучасному етапі такі науковці, як І.І. Єрмакова, Г.В. Чіркіна, А.Г. Іпполітова та інші, в залежності від характеру порушення піднебінно-глоткового змикання характеризують дві форми ринолалії: закриту і відкриту. О.С. Алмазова, М. Зєєман, О.В. Правдіна та інші виділяють три форми ринолалії: закриту, відкриту і змішану.

Відкрита ринолалія виникає при недостатньому функціонуванні або при частковій чи повній відсутності тих органів артикуляції, які забезпечують піднебінно-глоткове змикання (язичка, м’якого піднебіння). Вхід у носоглотку частково або повністю відкривається, завдяки чому струмінь повітря проходить не лише через рот, але частково і через ніс. Фонеми при відкритій ринолалії у переважній більшості утворюються при підвищеному резонуванні. З тембру голосу переважно виключені низькі частоти, завдяки чому голос набуває металевого відтінку.

При закритій ринолалії в носовій порожнині знаходяться ті перешкоди, які заважають проходженню струменя повітря через ніс. Воно проходить лише через рот. Фонеми при закритій ринолалії утворюються при пониженому носовому резонуванні завдяки чому голос глухуватий.

Причиною змішаної форми ринолалії є поєднання непрохідності носа і недостатності піднебінно-глоткового змикання функціонального чи органічного походження.

В залежності від причин, що обумовлюють це порушення мовлення, усі дослідники виділяють дві форми ринолалії: функціональну і органічну. У свою чергу, органічна ринолалія, як вказують О.С. Алмазова, Г.В. Чіркіна та інші, може бути вроджена і набута.

Є різні погляди щодо причин, які зумовлюють виникнення ринолалії у дітей. Функціональними причинами ринолалії є неправильна звичка, яка залишається після усунення аденоїдних розростань (див. додаток рис. 11), поліпів чи фібром в області носової порожнини (див. додаток рис. 12, 13, 14), а також астенія м’якого піднебіння (див. додаток рис. 15, 16). Г.В. Чіркіна вказує також на таку причину закритої ринолалії, як істерія. О.С. Алмазова ж відзначає, що ця причина обумовлює не стільки ринолалію, скільки відкриту ршюфонію (яка характеризується лише гнусавим відтінком мовлення без порушень артикуляції фонем).

Органічними вродженими причинами відкритої ринолалії є порушення будови тих органів артикуляції, які забезпечують піднебінно- глоткове змикання: короткий язичок, незрощення м’якого, твердого піднебіння і язичка (див. додаток рис. 17, 18, 19). Органічною набу- і ою причиною відкритої ринолалії є незрощення (перфорації) твердого і м’якого піднебіння. Як зазначають ряд авторів (М.К. Шеремет, С.Ю. Конопляста та інші), часто паралельно з назрощеннями твердого, м’якого піднебіння і язичка у дітей спостерігається порушення іннервації м’язів язика, що ускладнює наявні у них порушення артикуляційної моторики, обумовлюючи підвищений тонус м’язів кореня н шка та слабкість м’язів кінчика язика. Погляди на те, які терміни ііживати для називання такого комбінованого дефекту, схиляються до шіріанту: відкрита ринолалія (обумовлена незрощеннями твердого, м’якого піднебіння і язичка), ускладнена дизартрією. Ми теж притримуємося такого варіанту, оскільки вважаємо, що провідною у цьому випадку причиною, що обумовлює порушення мовлення у дітей, є незрощення твердого, м’якого піднебіння і язичка. Ряд науковців (Г.В. Чіркіна, О.С. Алмазова) вказують, що причиною відкритої ринолалії є порушення іннервації м’якого піднебіння та язичка, які можуть виникати внаслідок дифтерії, грипу, ураження язикоглоткового і блукаючого нервів, псевдобульбарного параліча. Проте аналіз наукової нітератури показує, що в результаті порушення іннервації артикуляційного апарату виникає таке порушення мовлення, як дизартрія. При характеристиці особливостей мовлення дітей з окремими формами дизартрії (бульбарною, псевдобульбарною) виявлено у окремих з них гнусавий відтінок мовлення. Чи доцільно у цьому випадку вважати, що у цих дітей одночасно є і ринолалія і дизартрія? Ми вважаємо, що ні. Логічно припустити, що у них поруч з дизартрією, що обумовлює порушення звуковимови, спостерігається не стільки ринолалія, скільки ринофонія - гнусавий відтінок мовлення.

Органічними причинами закритої передньої форми ринолалії є викривлення носової перегородки (див. додаток рис. 20, 21), набряки слизової оболонки носа та її хронічні гіпертрофії, поліпи чи пухлини носової порожнини (див. додаток рис. 13). Причинами задньої закритої ринолалії є аденоїди, фіброми та поліпи в області носоглотки, зрощення м’якого піднебіння з задньою стінкою глотки (див. додаток рис. 11, 12, 14).

Найсуттєвішим проявом порушення вимови фонем при ринолалії є підключення носового резонатора і зміни аеродинамічних умов при вимові усіх ротових звуків. Звуки при цьому набувають назального відтінку, змінюється характерний тон приголосних фонем.

Поряд з цим, при вимові окремих приголосних фонем, через напруження, що виникає в області гортані, виникає їх додаткова артикуляція. Можуть спостерігатися і пропуски окремих фонем при вимові слів. Порушення їх вимови за місцем і способом утворення: заміни -к- на -до, шепелява чи пом’якшена вимова звуків -с-, -з-, -ц-, -дз-, -ш-, -ж-, -ч-, -дж-, оглушення сонорних звуків в кінці слова, відсутність вібранта -р-, заміна його звуком -и-, поява в мовленні додаткових звуків (шипіння, свисту, храпу, гортанності тощо.); заміна свистячих звуків на -ф-, змазана вимова приголосних звуків при їх збігові гощо.

Аналіз фонетичного боку мовлення у дітей з ринолалією показує, що неправильна вимова фонем у них зумовлена не лише порушеннями піднебінно-глоткового змикання та недостатньо диференційованим струменем повітря, але й такими порушеннями, як незрощення верхньої губи, які часто супроводжують незрощення твердого піднебіння, м’якого піднебіння і язичка. Слід вказати і на те, що у дітей з ринолалією можуть спостерігатися порушення будови й інших органів артикуляції: зубо-шелепної системи - прогенія, прогнатія, передній чи боковий відкритий прикус, рідкі зуби чи відсутність окремих зубів. У цих дітей є специфічні особливості і функціонування м’язів язика. Зокрема, у дітей з незрощенням твердого і м’якого піднебіння в силу того, що язик тривалий час виконує функцію обтуратора, тобто закриває прохід у носову порожнину, найбільше розвивається тонус м’язів спинки та кореня язика при відносній слабкості м’язів кінчика язика. Такі особливості сформованості органів артикуляції обумовлюють найскладніші вади вимови при цьому порушенні мовлення.

В цілому ряд науковців (І.І. Єрмакова, М. Зєєман, А.Г. Іпполітова, Г.В. Чіркіна та інші) вказують на надзвичайно велику різноманітність порушень вимови звуків у цих дітей і їх залежність не лише від особливостей порушень будови органів артикуляції, але також від здатності цих дітей самостійно використовувати компенсаторні мрішоми для пристосування органів артикуляції для вимови звуків, індивідуальної форми, об’єму ротової і носової порожнин. Є також іиконі, індивідуально-психологічні та соціально-психологічні фактори то впливають на рівень вираженості та особливості прояву порушення у них фонетичного боку мовлення.

Ряд науковців (А.Г. Іпполітова, Г.В. Чіркіна та інші) також вказу- юи,, що порушення вимови фонем при ринолалії можуть ускладню- іишся фонематичними розладами, що викликає труднощі здійсненнії контролю за процесом формування та застосуванням власного моилення. Рівень недорозвитку фонологічної складової мовлення у них також може бути різним, проте чіткої класифікації структури мсфекту при цих порушеннях у науковій літературі не подано.

Таким чином ми прийшли до висновку, що ведучими при цьому порушенні мовлення є недоліки фонетичного боку мовлення, які усуваються шляхом постановки фонем подібно, як і при дислалії ми дизартрії. Порушення інтонаційно-мелодичного боку мовлення у цих дітей с наступним істотним компонентом їхнього мовленнєвого дефекту, який необхідно враховувати на всіх етапах ілійснення корекції: постановки фонем, автоматизації, диференціації та введення їх в мовлення.

Дизартрія. Найбільш традиційною в логопедії є клінічна класифікація форм дизартрій, в основі якої лежить виділення уражень мозку різної локалізації. Вона створювалась поступово, починаючи і 1911 року, коли Gutsmann запропонував виділити дві її форми: центральну і периферійну. У подальшому відбулось багато змін у цій класифікації завдяки дослідженням, проведеним М.С. Маргулісом, О.В. Правдіною, О.М. Вінарською, К.А. Семеновою, Є.М. Мастюковою та іншими. На сучасному етапі в залежності від місця локалізації ураження в корі головного мозку виділяють наступні форми дизартрії: бульбарну, псевдобульбарну, екстрапірамідну (або підкіркову), мозочкову, кіркову. Окремо розглядають і стерту форму дизартрії, яку вважають наслідком псевдобульбарного парезу.

Бульварна дизартрія вважається наслідком ураження пар черепно-мозкових нервів чи відповідних ядер, в яких вони беруть початок. Відомо, що функцію мовлення забезпечують в основному чотири пари черепно-мозкових нервів та ядер - лицьовий нерв (див. додаток рис. 24), трійчастий (див. додаток рис. 23), під’язиковий (див. додаток рис. 27) та язико-глотковий (див. додаток рис. 22) а, також процес дихання і голосоутворення забезпечується додатковим (див. додаток рис. 25) та блукаючим (див. додаток рис. 22, 25, 26) нервами. Наслідком їхнього ураження може бути односторонній чи двосторонній парез або параліч млявого типу. Інколи на фоні млявого парезу у м’язах можуть спостерігатися фібрилярні чи фасцикулярні гіперкінези, поява яких пояснюється патологічним процесом подразнення нейронів, які ще не встигли загинути.

Псевдобульбарна дизартрія виникає внаслідок ураження великих нервових моторних клітин Беца, які розташовані у п’ятому шарі кори головного мозку у передній центральній звивині, задніх відділах верхньої і середньої лобної звивини і в парацентральній дольці. Цю частину мозку відносять до пірамідного шляху (див. додаток рис. 28, 29, З0) через який моторного типу інформація проходить від центру до периферії. Досліджено, що розташування рухових центрів у передній центральній звивині є нерівномірним: рухові центри м’язів нижніх кінцівок знаходяться в верхніх відділах передньої центральної звивини, рухові центри м’язів верхніх кінцівок розташовані в середній частині центральної звивини, а рухові центри м’язів обличчя, шиї, глотки, язика, гортані знаходяться у нижній частині передньої центральної звивини. Таким чином, можна вважати, що псевдобульбарна дизартрія є наслідком ураження, що виникає в області нижньої частини передньої центральної звивини кори головного мозку. Наслідком такого ураження є парези змішаного типу, найчастіше спас- тико-паретичний. Також вважається, що стерта форма дизартрії є наслідком мінімального локального ураження нервових клітин пірамідного шляху, в результаті якого у дітей виникає локальний вибірковий парез спастично-паретичного типу конкретної групи м’язів, які забезпечують виконання рухів органами артикуляції людиною.

Екстрапірамідна (підкіркова) дизартрія є наслідком ураження частини екстрапірамідної системи (див. додаток рис. 30, 31, 32), а саме, стріопалідарного її відділу. В цілому, екстрапірамідна система включає в себе структури кори великих півкуль, підкіркові ганглії, мозочок, ретикулярну формацію, низхідні і висхідні шляхи. Стріо- паллідарна система розділяється за своїми функціональними і морфологічними особливостями на стріатум і паллідум. У склад стріар- ної системи входить хвостате ядро і шкаралупа, а паллідарна система включає бліду кулю, чорну речовину, червоне ядро, субталаміч- не ядро. Стріарна система включає в себе багато дрібних і великих нервових клітин і мало волокон, а паллідарна система - навпаки - мало великих нервових клітин і багато волокон. Стріопаллідарна і мі гема забезпечує узгоджені рухи усіх частин тіла. Її функціонуванням забезпечується руховий автоматизм, а саме, відбувається удосконалення рухів через формування їх економності, яка перехопи і. в автоматичність. При ураженні стріопаллідарної системи пе- Іісиажно виникають порушення спастико-ригідного, спастико-гіпер- инічичного та спастико-атактичного типів.

Мозочкова дизартрія - виникає внаслідок ураження провідної системи мозочка (див. додаток рис. 33), яка забезпечує його взаємозв'язок як з відділами кори головного мозку, так і з підкірковими V і кореннями (ретикулярною формацією, стріопалідарною системою, т і тибулярним апаратом), через які інформація передається до м’язів організму людини. Найважливішою функцією мозочка є забезпеченим виконання точних і цілеспрямованих рухів. Спочатку наші рухи носять орієнтовний характер (ми, наприклад, однаково виконуємо рух рукою вверх і для того, щоб дістати яблуко на гілці, і щоб повісити щось на шнурок), але на певному етапі, завдяки точній та узгодженій роботі м’язів-антагоністів наші рухи стають спрямованими па досягнення конкретної мети. В цілому мозочок і його провідна система контролюють рівновагу м’язів тіла, стабілізують центр тяжіння, регулюють узгоджену діяльність м’язів-антагоністів, які за- осчпечують згинання та розгинання, координацію тіла у просторі тощо. При ураженні мозочка переважно виникають порушення атактико-гіперкінетичного типу.

Кіркова форма дизартрії - виникає при ураженні первинних зон кори головного мозку, які забезпечують у людини елементарні відчуті я, а також реалізацію моторних програм. Наслідком ураження первинних кіркових зон є наявність у дитини симптоматики змішаного типу, яка переважно включає три групи симптомів: вибірковий парез спастичного типу, порушення кінестетичного та кінетичного праксису.

Таким чином можна вважати, що є окремі труднощі при діагностиці та розмежуванні форм дизартрії. Симптоми, що їх характеризують, можуть бути подібні за своїми проявами. При одній і тій же формі дизартрії може спостерігатися декілька синдромів. Є окремі труднощі і при диференціації кіркової форми дизартрії, яку сплутують з таким порушенням мовлення, як моторна алалія та стерта форма дизартрії. В свою чергу стерту форму дизартрії недостатньо розмежовують з дислалією тощо.

У зв’язку з цим, поруч з запропонованим поділом було сформовано і класифікацію дизартрій на основі синдромологічного підходу.

Спочатку вона була представлена Є.С. Алмазовою в 1973 році як така, що запропонована та апробована в Московській обласній лікарні для дітей з порушеннями мовленнєвого апарату. А пізніше (у 1979 році) ця ж класифікація була представлена та охарактеризована

І.І.Панченком. В її основу покладено принцип системного підходу до аналізу особливостей діяльності центральної нервової системи. Було взято до уваги, що кора головного мозку функціонує в нерозривному зв’язку з екстрапірамідною та пірамідною системами, ретикулярною формацією і мозочком. У ній також враховано те, що існують функціональні залежності між різними рівнями пірамідної та ек- страпірамідної систем. Опираючись на вище сказане, на основі син- дромологічного підходу було виділено змішані форми дизартрії. Зокрема, запропоновано поділ дизартрії на п’ять форм: спастико- паретичну, спастико-ригідну, спастико-гіперкінетичпу, спасти- ко-атактичну, атактико-гіперкінетичну.

При спастико-паретичній формі грубо знижена сила, амплітуда довільних артикуляційних рухів. При цьому значне напруження в області дихального, голосового та частково артикуляційного апарату поєднується з в’ялістю рухів, здійснених іншими частинами периферійних органів мовлення. При цьому також спостерігається дискоор- динація в роботі м’язів органів артикуляції, фонації та дихання.

При спастико-ригідній формі дизартрії спостерігаються грубі зміни м’язового тонусу, які виникають на фоні спастичного парезу. При спробах довільного мовлення різко наростає тонус м’язів органів артикуляції, фонації та дихання.

При спастико-гіперкінетичній формі дизартрії спастичний парез поєднується з атетоїдними та хореїчними гіперкінезами. Рухи органів артикуляції при цьому хаотичні, неритмічні. В процесі довільного мовлення посилюються гіперкінези, у зв’язку з цим голос у дітей затихає, а мовлення погіршується, стає нечітким, малорозбірливим.

При спастико-атактичній та атактико-гіперкінетичній формах дизартрії артикуляційні рухи втрачають свою точність, координова- ність. На фоні гіпотонії м’язів може відбуватися підвищення їх тонусу. Мовлення у цих дітей скандоване, дещо сповільнене. Голос монотонний, немодульований, хриплий, часто переривається, сила його в процесі мовлення зменшується. Проте при немовленнєвій фонації голос сильний і дзвінкий.

З урахуванням місця локалізації ураження та симптоматики, зумовленої цим ураженнями, G.R. Duffy (завідувачем відділу патоло- ні мішлсння неврологічної клініки Мейо у м. Рочестер) було запропоновано виділити 6 основних форм дизартрії: мляву, спастичну, кгичну, гіпокінетичну, гіперкінетичну, а також змішані форми.

Підсумувавши вище сказане, можна зробити висновок, що для цих форм дизартрії провідною причиною, що обумовлює специфіку вимови фонем, є порушення тонусу м’язів. Характер цього недоліку ці пожить від локалізації ураження в мозку. В цілому виділяють такі форми порушення тонусу м’язів мовленнєвого апарату при дизартрії: спастичність, гіпотонію, дистонію, дискоординацію, порушення реципрокної іннервації, диспраксію (недостатність артикуляційного праксису).

При спастичності у м’язах мовленнєвого апарату спостерігається м.иіруження, яке особливо проявляється в процесі виконання довільних рухів. Порушення може бути повним і розповсюджуватися на м'язи органів дихання, фонації, шиї, губ, лиця, язика, та більш ловильним і охоплювати лише окремі м’язи язика тощо. Характерною мри цьому є пом’якшена вимова фонем. Спостерігаються труднощі при виконанні довільних рухів органами артикуляції, що призволить до нечіткості вимови фонем, недостатності їх диференціації.

При гіпотонії спостерігається млявість тонусу м’язів органів мов- пення. Язик у дітей з цим типом порушення тонкий розпластаний, губи мляві розімкнені, м’яке піднебіння опущене, пасивне і слабке, також спостерігається гіперсалівація. У дітей спостерігається гнусавий нідтінок мовлення, струмінь видихуваного повітря через рот надзвичайно слабкий. У них також порушується вимова усіх зімкнених та имкнено-прохідних фонем (-и-, -6-, -б’-, -т-, -т’~, -д-, -д’-, -ч-, н)ж-, -ц-, -дз-). Виникають і труднощі при палаталізації усіх фонем мовлення. Спостерігається відсутність чи спотворена вимова найскладніших фонем мовлення (-С-, -С -3-, -з’-, -Ш-, -ж-, -р-, -л-). Особливо характерними для них є міжзубний та боковий сигматизми.

При дистонії у дітей спостерігається часта зміна тонусу м’язів: у стані спокою тонус м’язів слабкий, але при спробі говорити він зростає. Характерною особливістю вимови фонем у них є їх непостійна і різна артикуляція: спотворена вимова фонем може замінятися їх замінами і пропусками, чи навпаки.

Обмеження рухливості органів мовлення при дизартрії можуть ускладнюватися насильницькими недовільними рухами чи синкіне- зіями. І хоча прямої залежності між вадами вимови фонем та цими рухами не було встановлено, проте такі симптоми важливо враховувати як при діагностиці порушення мовлення в цілому, так і в процесі корекції порушень звуків мовлення у дітей.

До насильницьких недовільних рухів відносять тіки, міоклонії, хорею, атетоз і тремор.

У медичній літературі з неврології міоклонії характеризують як різкі, найчастіше ритмічні клонічні посмикування м’язів чи груп м’язових волокон. Міоклонії можуть бути як загальними, так і локальними. Найчастіше вони локалізуються у нижніх кінцівках, тулубі і обличчі. Проте можуть спостерігатися міоклонії язика та м’якого піднебіння. Міоклонії зберігаються як у стані спокою, так і в процесі виконання рухів. Вони значно підсилюються при хвилюваннях. На відміну від клонічних посмикувань, міоклонії не зумовлюють виконання рухів тими чи іншими частинами тіла. Причиною міоклоній є токсикози, запальні, спадково-дегенеративні ураження екстрапірамідної системи з переважаючими ураженнями зубчатих ядер, нижніх олив, червоних ядер, чорної речовини, стріатума (див. додаток рис. 31).

Тіки - це швидкі клонічні, як правило, стереотипні посмикування обмеженої групи м ’язів, що імітують довільні рухи частин тіла людини, у зв ’язку з чим виникає враження, що вона їх виконує навмисно. Найчастіше тіки локалізуються в м’язах обличчя і проявляються у вигляді швидкого наморщування лоба, підняття брів, моргання, висування язика. Рідше спостерігаються тіки м’язів шиї, які зумовлюють повертання голови вбік, кивання вперед. Тіки можуть бути також загальними і охоплювати в тому числі і м’язи кінцівок, тулуба, дихальних м’язів. У цьому випадку у хворих спостерігається імпульсивне підскакування, присідання, гримаси на обличчі, вокальні феномени у вигляді похрюкування, викрикування. Причиною тіків є як функціональні, так і вроджені фактори.

Атетоз - повільні, хвилеподібні, вичурні рухи в кистях і стопах. Можуть спостерігатися в м’язах обличчя у вигляді вип’ячуван- ня губ, перекошування рота, гримас, цокання язиком. Причиною його виникнення є ураження великих клітин стріатума (це частина екстрапірамідної системи).

Хорея, на відміну від атетозу, характеризується швидкішії, не ритмічними, не координованими посмикуваннями різних груп м’язів обличчя, тулуба, кінцівок. Може нагадувати довільні рухи, які проявляються у вигляді нахмурювання брів, лоба, висовування язика. Хореїчний гіперкінез виникає при ураженні пеостріатума.

Тремор - стереотипний ритмічний гіперкінез, який проявля- і ті,ся у вигляді дрібного тремтіння і спостерігається у кистях рук, стопах, тулубі, голові. Амплітуда і частота тремтіння можуть ііуш різноманітними і залежать від механізму виникнення порушенні! Причиною тремтіння може бути ураження червоного ядра, також і рсмор спостерігається при паркінсонізмі.

Ряд науковців (J1.0. Бадалян, Є.М. Мастюкова, О.В. Правдіна, К .Л. Сємьонова та інші) вказують, що у частини дітей з дизартрією ускладнення виникають через дискоординаційні розлади, характерними ознаками яких є порушення точності виконання рухів, що можуть проявлятися у вигляді гіперметрії чи гіпометрії. Виникають поїш при ураженнях мозочка та мозочкового контролюючого кола. Характерними для цих дітей є і порушення реципрокної іннервації пропріоцептивної аферентної імпульсації.

Науковці (Є.Ф. Соботович, В.В. Тарасун) вказують і на те, що поруч з руховими розладами у значної частини дітей з дизартрією є недорозвиток фонематичних процесів, що ще більше утруднює процес корекції у них вад вимови фонем.

На сучасному етапі створені порівневі класифікації порушень фонетичного боку мовлення у дизартриків. Зокрема, G. Tardier розділяє чотири ступені тяжкості мовленнєвих порушень мовлення хворих з дизартрією і анартрією для оточуючих:

І) найлегший ступінь, при якому порушення вимови фонем виявляються лише спеціалістом у процесі обстеження;

ІІ) порушення вимови у дітей помітні кожному, але мовлення зрозуміле оточуючим;

ІІІ) мовлення зрозуміле лише близьким для дитини людям;

4) найважчий ступінь, при якому мовлення у дітей відсутнє або незрозуміле навіть близьким для дитини людям (анартрія).

М.А. Поваляєва пропонує виділити три ступеня тяжкості порушень мовлення при дизартрії, проте вони стосуються лише порушень, обумовлених спастичністю тонусу м’язів органів артикуляції. Нона вказує на наявність у дітей зі спастичним типом порушення моторики периферійних органів мовлення легкого, середнього та тяжкого ступеня вираженості фонетичного порушення.

При легкому ступені недорозвитку вимови фонем експресивне мовлення дітей добре зрозуміле оточуючим, але в його потоці відзначають нечіткість у вимові, легку змазаність вимови фонем у всіх фонетичних групах.

Середня ступінь характеризується наявністю в експресивному мовленні спотвореної вимови 1/3 усіх фонем, їх назалізації, змазаної вимови. Мовлення у цих дітей недостатньо зрозуміле для оточуючих. Фраз немає.

При тяжкому ступені вираженості вади експресивне мовлення дітей складається з окремих слів. Вимова більшості фонем спотворена настільки, що мовлення в цілому є незрозумілим для оточуючих.

Підсумовуючи вищесказане слід вказати, що у переважній більшості випадків в основі порушень вимови звуків у дітей з дислалією, ринолалією та дизартрією лежать рухові розлади, причинами яких може бути як функціональна слабкість в області артикуляційного апарату (що спостерігається в окремих випадках при дислалії та ринолалії), так і порушення будови (при дислалії, ринолалії) чи іннервації мовленнєвого апарату (при дизартрії). У значної частини цих дітей порушення вимови ускладнені ще й недорозвитком фонематичних процесів. І лише у дітей зі складною дислалією порушення фонематичних процесів виступає провідною причиною, що обумовлює у них вади вимови фонем. Даних про дітей з комбінованими дефектами, у яких спостерігаються порушення психічних процесів та функцій як сенсо-моторного, так і гностико-праксичного рівня, що обумовлює найскладніші порушення фонетичного боку мовлення, у наукових джерелах недостатньо.

Рівень недорозвитку рухової активності периферійних органів мовлення у дітей з дислалією, ринолалією та дизартрією може бути різним і залежить як від місця локалізації ураження центральної чи периферійної ланки мовленнєвого апарату, так і від його складності Ступінь порушення рухової активності периферійних органів мовлення та контролю за їхньою діяльністю у переважній більшості випадків визначає складність дефекту вимовної сторони мовлення. Чим глибшими, різноманітнішими є порушення артикуляційного праксису і мовленнєвого дихання, тим більша кількість і відмінність прояву порушень вимови фо- нем спостерігається у дітей і тим тривалішою буде робота по їх постановці Порушення фонематичних процесів у дітей не стільки визначають динаміку і тривалість постановки у шик звуків, скільки специфіку їх автоматизації і введення у зв ’язне мовлення.

У цілому, ступінь недорозвитку фонетичного боку мовлення у дітей, артикуляційної моторики і дихання нами представлено у таблиці І. (див. табл. стор. 40)

Таким чином, результати аналізу наукової літератури (О.М. Вімарская, С.С. Ляпідєвський, О.В. Правдіна, І.І. Єрмакова, Г.В. Чірківа, М.Ю. Хватцев та інші) з логопедії показують, що є три групи дітей, у яких найбільш виражено порушеним є фонетичний бік мовлення - це діти з дислалією, ринолалією і дизартрією. Визначено, що порушення у цих дітей вимови фонем зумовлені різними причинами: функціональною слабкістю, яка виникає в нервово-м’язовому комплексі периферичного відділу мовленнєвого апарату (при дислалії, ринолалії), порушеннями будови периферичних органів артикуляції (при дислалії, ринолалії), вадами рухів периферійного мовленнєвого апарату, викликаними патологіями центрального або периферійного відділів нервової системи. На сучасному етапі з набуттям шіливу на розвиток логопедії таких наук, як нейропсихологія та психолінгвістика (завдяки працям таких науковців, як Б.М. Гріншнун, Г.А. Іпполітова, Є.М. Мастюкова, М.А. Савченко, Є.Ф. Соботович, В.В. Тарасун, та інших) були сформовані і нові підходи до аналізування як структури порушення мовлення при дислалії, ринолалії і а дизартрії, так і причин його виникнення та механізмів його протікання, в результаті чого причинами виникнення порушень вимови фонем та слів було визначено комплекс психічних процесів, до яких піднесено фонематичні процеси (сприймання, диференціації, уявлення), кінестетичні процеси (відчуття, сприймання, праксис), кінетичний праксис. Обумовлені ці порушення нейрофізіологічними імінами діяльності в області лобної, скроневої та тім’яної доль кори головного мозку.

загрузка...
 

Вгору